Читати книгу - "Фантомна довіра, Лана Вернік"

— Концерту? — здивувався Бакеро.

— У нас в медучилищі був конкурс талантів. Я танцювала.

— Танцювала? — він зацікавлено поглянув на неї. — А що саме, якщо не секрет?

— Танець живота… — сказала Лора, відчуваючи, як червоніє.

— Вау… — він прикусив губу, розглядаючи дівчину, і від цього погляду вона вся стислася. Бакеро просто роздягав її очима, задоволено мружачись. — Хотів би я це бачити...

— Вау — це ще м’яко сказано, — вставив свою репліку Руслан, і брюнет повернувся до нього.

— Бакеро, — простягнув він руку до блондина.

— Руслан, — назвався, потискаючи руку брюнета.

— МАла, це твій хлопець? — повернув він голову до дівчини.

— Ні...

— Ми, поки що, лише добрі знайомі, — обережно вимовив Руслан.

Він уявлення не мав, хто сидить перед ним, і які в цього імпозантного чоловіка стосунки і зв’язки з Лорою, тому волів поводитися ввічливо і коректно.

— Ти дивись, мАлу мені не ображай, бо з-під землі дістану, — серйозно промовив до нього Бакеро, і Руслан, насторожено поглянувши на нього, кивнув.

— Бакеро, ти ще довго? — покликали його чоловіки, з якими він прийшов.

— Зараз! — брюнет дістав з кишені пальто візитницю і дав звідти Лорі картку. — Ось тобі моя візитка. Подзвони, коли матимеш час. Я буду дуже радий випити з тобою кави в місті та поговорити. Січень, щоправда, я не буду в країні, а в інший час дзвони.

— Добре, — вона взяла картку й усміхнулася.

Вони ніколи раніше не спілкувалися в минулому і навіть не були як слід знайомі, але Лора знала, що саме Бакеро, разом з Костиком, побіг тоді шукати телефон і викликати швидку. Така увага з його боку до її персони була неочікуваною. Він говорив про неї зі Степаном… Чому? Навіщо?

— М-да… — сказав Бакеро, підвівшись і повернувши одним рухом свій стільчик на його попереднє місце. — Бонд буде лікті кусати, що не потрапив сюди з нами.

— Чому ж він не потрапив? — запитала Лора, усміхнувшись, а всередині все затріпотіло в очікуванні відповіді.

— Та… його Фурія потягнула кудись. В останній момент, як завжди, — він зітхнув. — Ну, відпочивайте, не буду заважати. Подзвони мені, добре?

— Добре, — Лора кивнула, і Бакеро повернувся до тих, з ким прийшов. Якби не "його Фурія", вона б сьогодні зустріла тут Степана... у цій кав'ярні... Але оце “його Фурія” водночас змінило тріпотіння на холод. Почути, що Степан не сам, було чомусь дуже неприємно, а ще обурювало: “Не заговорив, щоб не зіпсувати твій настрій” — яка небачена турбота! Відколи це його хвилює її настрій?

— Який тісний світ, — сказав Руслан, озирнувшись. — Куди не підеш , всюди знайомі. Хто це такий взагалі?

В його голосі лунали дивні нотки. От тільки Лора не розуміла, чи він був незадоволений, що у Лори в цій вишуканій кав’ярні є знайомі, чи це ревнощі?

— Він друг хлопця, що врятував мені життя. По суті, він теж причетний до мого порятунку певною мірою...

— О… А що трапилося?

— Я мало не втопилася. Степан витяг мене з води і відкачав, а Бакеро побіг викликати швидку. Мене тоді забрали в лікарню, де я пробула майже місяць.

— Це було давно?

— Влітку 89-го… Наступного року Степан закінчив школу і поїхав із селища, Бакеро жив раніше на хуторі, де зараз живе, я не знаю… я їх обох не бачила дуже давно.

— Тому він назвав тебе Русалонька?

— Так...

— А чому Бонд думає, що ти на нього сердита?

— Ну… Ми дуже погано з ним поговорили останнього разу і після того більше не спілкувалися… Він сказав...

У пам’яті спливла його гірка усмішка: “Та якби я знав, скільки помиїв на мене виллється, я б двічі подумав, перш ніж рятувати тебе!” Тоня їй потім розповіла про всі плітки, докори і цькування, котрі незаслужено накрили Степана в селищі. Виявляється, тоді у нього ще й батько застрелився. Навалилось усе разом... А тут ще й вона зі своїм печивом приперлася... Стало раптом так соромно за свій наївний дитячий вчинок. Дивно, що Степан говорив із Бакеро про неї… Після того, як не вийшов з авто...

— Що ж він сказав?

— Неважливо…

— А як так сталося, що ти мало не втопилася?

— Хлопці затягнули мене і подругу на глибину. Там у мене трапилася судома. Степану довелося мене рятувати… Ну, знаєш, він старшокласник, а я мале дівчисько...

— Могла б вийти романтична історія, — усміхнувся Руслан.

— Оце навряд. Він старший за мене аж на сім років.

— Чоловік має бути старшим, — дещо напружено сказав хлопець.

— Ні, це не наш варіант. Степан не та людина. У нас точно нічого не могло б вийти, — Лора розгублено усміхнулася. — Його наші баби місцеві страх не любили. У нього гетерохромія і колобома лівого ока. Ду-у-уже важкий погляд… Він, як школу закінчив, одразу ж виїхав з селища. Ніхто й не знає, куди поїхав, бо бабуся нічого не каже. Ніяких романтичних історій між нами бути просто не могло...

— Зрозуміло, — повільно сказав Руслан. — Але ти б хотіла?