Читати книгу - "Фантомна довіра, Лана Вернік"

— Руслане… — Лора з докором поглянула на блондина. Вона ніколи не думала про можливість будь-яких стосунків зі Степаном, котрий уникав її весь той час, що жив у селищі, і всі ці Русланові натяки вважала недоречними.

— Добре, проїхали. Що там у візитці написано?

— Ім’я і номер телефону. Більше нічого.

— Ким працює, не написано?

— Наче ні, — Лора вийняла візитку з кишені, поглянула і показала Руслану.

— Бакеро Гаїч… Незвичне ім’я.

— Нормальне. Він же циган.

— Він циган? — пошепки запитав Руслан, схилившись до неї, не приховуючи свого здивування. — Я думав: якийсь італієць...

— Циган, — Лора всміхнулася. — Але він з осілих. Батько його — дуже хороша людина. Рідна мама Бакеро померла при пологах, а мачуха ростила його, як свого. У них дуже дружна родина.

— Будеш йому дзвонити?

— Ще не знаю, — Лора знизала плечима і, спіймавши на собі погляд Бакеро, усміхнулася тому у відповідь.

— Русалонько, я чекатиму на твій дзвінок! — гукнув їй циган, піднявши свою філіжанку з кавою, як келих. Лора у відповідь підняла свою.

Ці переглядини та "чокання" дуже не подобалися Руслану, і скоро вони пішли з закладу.

 

На зустріч Нового 1997-го року Лора хлопця не запрошувала, та й у Тоні змінилися плани. Вона “зустрічала рік” з Максимом у якомусь мисливському будиночку, дуже далеко від дому, а його дружина поїхала до батьків: мама захворіла.

Повернувшись під вечір 2 січня, Тоня прийшла до Лори в гості.

— Прикольно, — вона покрутила візитку Бакеро в руках. — А Степан не дав мені візитку…

— Навіщо Степану візитки роздавати, якщо в нього є його Фурія?

— І справді… От навіть не думала, що він любить стерв. Ти дзвонила Бакеро?

— Ні. І не збираюся.

— Чому?

— А навіщо?

— Кави попити, — усміхнулася Тоня.

— Кави я і вдома можу попити. Він мене так поглядом роздягав, що знаю я, якої кави він хоче.

— Ну, звісно, що роздягав. Ти дуже апетитно виглядаєш, подруго. Є за що оку зачепитися, — засміялася Тоня. — Хочеш, підемо разом?

— Мій гардероб не пристосований для відвідування закладів, у яких він буває… А йти кудись у старих джинсах і черевиках — та я там згорю з сорому.

— Я поділюся з тобою гардеробом.

— Не знаю…

— Лари-исо-о-о… — протягнула Тоня, дивлячись на подругу спідлоба.

— Ну добре, я подумаю.

— Це не те, але вже краще. Підберемо тобі щось із декольте на сорок персон, щоб усі ахнули, побачивши тебе.

— Е ні…

— Лоро, у тебе шикарні груди! Треба їх демонструвати! Це ж твій козир! Ти дуже гарна, користуйся цим!

— Я не можу. Я не знаю, як і що робити… А груди… Це лише дві залози, які призначені для вигодовування дітей, а не спокушання чоловіків.

— Божжжже!!! — Тоня задерла голову і загарчала. — Ларисо! Ну як можна, так себе недооцінювати?! Годування дітей… Так! Чоловіки — це вічні діти! І гарні циці вони, ой, як люблять! А з твоїми даними отак розмірковувати — це смертельний гріх просто! Он Юлька як мучиться! Була з нулячим розміром, так і досі нулячий носить. Для неї це справжнє горе! Спеціально купує поролонові чашки, щоб показати, що вона дівчина! Знаєш, як її хлопці в універі підколюють? “Юлько, у тебе груди є? — Є. — А чому ж ти їх не носиш?!” Уявляєш, як їй боляче?

— Мені байдуже до її мук, — Лора відвернулася. — І я навіть рада, що у неї є проблема, котру не так просто залагодити звичним для її родини способом... Груди так просто не купиш — це операція, це біль...

Тоня лягла на ліжко і розвела руки в сторони. Подруги помовчали трохи.

— Юлька думала про операцію... Але вона її страшенно боїться... Це Ірка таке казала, — Тоня сіла. — До речі, як там у тебе справи з Русланом просуваються?

— Та ніяк.

— Цілувалися?

— Ні.

— Бляха, Лорко, я оце так дивлюся, ти в нас одна з класу нецілована ходиш. Відьмак не рахується!

— Тоню, ну до чого тут Відьмак?

— Він єдиний, хто мав доступ до твоїх губ. Правда, ти тоді була непритомною... А притомною ти якась зовсім дика, і ніхто до тебе ніяк не підступиться.

— Я тобі цим заважаю?

— Ні, тобто, так! Життя йде повз тебе! Ти ж навіть не уявляєш, від чого відмовляєшся, Лоро! Це ж такий кайф!

— Можливо, але ж не силувати себе?

— Ага, ти, мабуть, чекаєш того самого, особливого, на білому коні?

— Та ну тебе, — Лора кинула в Тоню подушку.

— Ну а чого ти чекаєш?

— Нічого я не чекаю. Я не відчуваю, що мені це зараз потрібно. Я вчуся — ніякі стосунки в мої плани зараз не входять.

— От брехло ти. Ну невже тобі не хочеться ніжності й тепла?