Читати книгу - "Повстала з попелу, Делісія Леоні"

Розділ 8.

Королівський палац був порожній. Навіть охорона не стояла. Герцог не відпускав мою руку, крокуючи досить швидко та рішуче. Втомився він... По ньому й непомітно. Це я ледве пересувалася, змучена постійним страхом, болем у руці і нудотою, що раптово підступила.

— Навіщо Ви його вбили? Він врятував мене...

— Дурниця, - спокійно перебив мене чоловік, лише на мить кинувши погляд у мій бік. - Це були лише ілюзії, щоб змусити жертву бігти та потрапити до рук Хаосу.

Я різко зупинилася і з силою висмикнула руку. Чоловік вибрався і зупинившись удостоїв мене гнівним поглядом.

— Я не маю часу на твої примхи...

— Ілюзії? – тепер уже гнів закипав у моїй душі. - Ілюзії? Це також ілюзія? - і я витягла поранену руку. Деміан лише скривився, не удостоївши мене уваги. Схопивши мене за руку, він знову потяг мене коридорами палацу.

— Таке буває. Напевно, ти сама поранилася, коли ілюзія налякала тебе. Викинь усе з голови, завтра ти про все забудеш.

— Тоді навіщо з ілюзії знімати неіснуючий медальйон? - задала я цілком логічне питання.

— А це вже тебе не стосується... люба дружина, — не сказав, а роздратовано виплюнув мій «чоловік».

На мій подив, ми зовсім не до виходу з палацу підійшли, а звернувши в якийсь вузький коридор, зустрілися з лордом Вітронсом. Його дурна, пустотлива усмішка зараз мене дратувала ще більше, ніж раніше. Я втомилася, була знесилена, мені було боляче і взагалі я мало що розуміла з того, що сталося. Смерть якогось мандрівника взагалі не давала мені спокою.

— Здрастуйте, Вікторіє! Щасливий Вас бачити, – привітно привітався він. Я вирішила, що буде краще, якщо я промовчу. Герцог відпустив мене і я притулилася спиною до прохолодної стіни.

— Прослідкуй за нею, - залишив мене на свого друга мій «чоловік». - Я переговорю з ним лише кілька хвилин, і рушимо в дорогу негайно.

Герцог відчинив двері і зник за ними.

— Ви поранені? - так співчутливо поцікавився лорд Вітронс, помітивши мою руку.

Я просто відвернула голову. Ні сил, ні бажання відповідати не було. Хотілося якнайшвидше опинитися в теплому, спокійному, безпечному місці. Хотілося лягти спати та забутися сном. І я не хотіла бачити жодного з цих двох чоловіків!

Але, здається, цій людині було мене справді шкода. Він підійшов до мене і обережно взяв мою руку, уважно оглянув поріз.

— Хто Вам зашив рану?

Я кинула погляд на свою руку. Рана була свіжа, боліла, але її краї були зашиті невидимими магічними нитками.

— Ілюзія, - пирхнула я, але внутрішньо все більше переконуючись у тому, що герцог мені збрехав.

— У світі Хаосу не все ілюзорне. Деміан про це не сказав? - співчутливо промовив чоловік. Я подивилася на нього з явним осудом і в'їдливо відповіла:

—  О, так, сказав! За словами Вашого друга, я завдала собі поранення сама, потім особисто себе заштопала, а він у цей час вбивав ілюзію, щоб отримати не ілюзорний медальйон. Скажіть, його справа у світі Хаосу полягала лише у цьому проклятому медальйоні?

— І в ньому також, Вікторіє. Вибачте його... він... ніколи не хотів одружуватися...

— Може, я теж. Але прийняла свою долю і була готова піти на компроміси та поважати свого чоловіка. Але, на жаль, з таким ставленням, як у герцога, я теж можу зробити його життя зі мною нестерпним тортуром!

По обличчю лорда Віторонса здавалося, що йому було соромно навіть за свого друга. Тільки я все одно не хотіла йому вірити і тим більше після всього пережитого першою намагатися налагодити відносини з «чоловіком».

— У кареті є аптечка, я оброблю Вашу рану... якщо дозволите, звісно.

— Я сама це зроблю, - пирхнула я.

Двері відчинилися, і з кабінету вийшов герцог. Він просто дав знак нам слідувати за ним, не сказавши жодного слова.

— Як все пройшло? - поцікавився лорд Вітронс у герцога, коли карета рушила. Одночасно він простяг мені аптечку.

— Потім розповім.

Герцог явно був не в дусі. Він відвернувся до вікна і довгий час ні з ким не розмовляв. Мабуть, знаючи характер свого друга, лорд Вітронс більше не турбував його розпитуваннями.

Після обробки рани, я відкинулася на спинку м'якого сидіння і зітхнула з полегшенням. Слава богам, все позаду.

— Скільки нам їхати до Вашої оселі? – поцікавилася я. Все ж таки я - не найкращий друг, а лише його дружина, і мені начхати на його настрій і характер. Мені треба було знати скільки часу ми ще будемо трястися по вибоїстих лісових дорогах і чи зможу я за цей час поспати.

Вперше, герцог відволікся від вивчення пейзажу і, примружившись, дивився на мене.

— Це залежатиме від того, наскільки я швидко вирішу свої справи.

— Який діловий у мене чоловік. Одні справи та справи, - уїдливо пробурчала я.

— Тому, дружина, яка не може помовчати, давши мені спокій, лише обтяжує мене, — крижаним тоном відповів герцог.

— Деміане, - вирішив втрутитися в нашу розмову чоловік, що сидів навпроти мене, - дівчині лише вісімнадцять. Не варто з нею так! Вона втомилася, до того ж поранена. Вона сьогодні здійснила подвиг, адже жодна із сімей так і не повернулася назад. Їй потрібен відпочинок...

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍