Читати книгу - "Поцілуй Першим , Ольга Манілова"

Розділ 9 КУЛАК

Тікає від мене.

Кудись не туди. Стенди з їжею в протилежному боці розташовані.

Чому б нормально не попросити води в мене?

Тому що я — лихий псих у її очах.

Або тому що ніякої води Аліса не хоче. Моєї відсутності хоче.

Шмалити кортить, хоча більше не палю на постійній основі. Жили ґнітом ниткоподібним обертаються. Горючим просякнуті.

А в голові — нагар, закоптилося місиво мізків. Можна голову до крові розчесати. Дістало, ну че ця Чернишевська повсюди, га?

Бродіння вгамувати намагаюся, щоб землю під ногами не топтати люто. Хоч і на місці стою. Люто, бо сам із помосту до феї прибіг, щойно її побачив.

Дурень.

Повертаюся до правого флангу огорожі, і заряджаю робітникам дуже чітко й виразно:

— Справа поправте, як вона казала. І по всій довжині робіть просвіт!

Судячи з її реакції, сітку по всьому периметру Аліса не схвалювала. З чим я був повністю згоден, але промовчав.

Уже пізно знімати. До чого ж криворукі, хто у відкритому полі клітки ставить?

Аліса справді п'є воду трохи віддалік, а потім віддає пляшку якимось підліткам. Вони обліплюють її соковиту фігурку, як рій сарани.

Усі в селищі її знають.

Після вчорашнього мене теж усі знають, але зовсім не так, як вигідно.

Розберуся з дивним обстрілом пізніше, бо час на це буде. Ще щонайменше тиждень тут стирчати.

Нізащо не поїду, поки створюємо довбаний Статут. Бестія тут одразу ж усіх по струнці поставить.

Костюмовані консультанти від Фрезя тільки метушитися вміють. Не хочу погоджуватися з цими, як їх, фреміністками, але мужик кволий нині пішов.

Та вони штовхають проект зі швидкістю равлика! На справу б їх не взяв.

А ось її б узяв.

Довбана фея з найсолодшими губами на світі — справжній боєць. Шкода, тільки не на моєму боці.

А прямо навпроти, на протилежному боці.

Якою б принцесою за народженням не була, вона від свого не відступає і пахає над результатом. Одна проти всіх. Проти мене. Вона гне і гне свою лінію, бо вірить у неї.

Як би дізнатися, що там у них із ріднею сталося. Кажуть, від неї фактично відмовилися. Квартирку залишили, щоправда, я пробивав.

Спостерігаю, безцільно торкаючись козирка, як Аліса поправляє бретельку майки й усміхається якимось шмаркачам із рожевими паклями. Увесь цей час не можу наздогнати: у бюстгальтеру вона чи ні. Коли стояла поруч, не хотів витріщатися. Вона ще змінила сукню на спідничку сьогодні, коротшу. На вигляд — жахіття, з хвилею безглуздою якоюсь. Стояк залізний тепер уже більше як норма, ніж змінений стан — якщо не натикаюся на неї поглядом, то думаю про неї або згадую.

Як стогнала мені в рот, тоді на стоянці.

Як потребувала перепочинку.

Як тремтіла вся піді мною. Пружна, але м'яка — скрізь, куди я зміг дотягнутися.

Згадую, як я зупинявся тоді, і по руках оніміння сталевими латами здавлює. Ну якого дідька стопорив себе. Не хотів налякати. Так після зіпсував усе до біса. Перекреслив. А це може було єдине...

Від думки, що це єдиний раз до неї дорвався, слина кислотою обертається. І щось у грудині не заводиться, як двигун узимку барахлить, — а має заводитися. Має, сука, кров там херачити й перекачувати.

У неї досі засос на шиї, який вона волоссям приховує.

Щоразу тупорило зависаю, як тільки дивлюся туди. І злість черево зсередини розпорює, і вогонь по яйцях проходиться.

Відсмикую себе від спогадів, як завжди, і — як же дістало, бляха-муха, доведеться собі горло перерізати, щоб забути нарешті.

Воно лізе й лізе, як одну голову відрубаєш — так на місці три виростають.

Прикидаю поглядом, скільки народу забилося в цю секцію. Ще нічого не почалося, а попереду вже заміс і штовханина.

Аліса віддаляється від групи підлітків і зупиняється ближче до мене, біля лівої кромки сітки.

Екрани щось там крутять, і подекуди ліхтарі врубили, але денне світло ще не розсіюється.

Стоїмо окремо, відстань між нами ніхто не заповнює. Немов відчувається невидимий протягнутий трос у просторі, і всі його оминають.

Людей у початку секції набивається ще більше. Оцінюю, як здійснюється процес допуску до входу — виїмку в сітці якраз звідси видно, хоч і кроків п'ятнадцять до входу.

Погано допуск контролюється. Сусідня секція напівпорожня, а сюди набивається нерівномірно багато людей.

Схвильована Аліса поспішає до мене, помітивши теж саме.

У виїмці біля її шиї блищить піт. У скронях прострілює дробом, коли намагаюся поглядом звідти відірватися. Сам теж змок.

— Дивись, там узагалі по головах скоро ходитимуть, — частить вона на видиху, бо швидко йшла до мене.

— Бачу, — не приховую невдоволення.

Вказую рукою на вхід-виїмку, через яку люди валять і валять.

— Ось це вони мають виходити, а не входити. Ходімо.

Після моїх окликів, охоронці закривають вхід. Аліса пояснює тим, хто залишився за сіткою, що вони мають йти в сусідню секцію. Дофіга малечі, що зовсім не надихає.

Виглядаємо тисняву біля іншого паркану, і я набираю Шилова. Той обіцяє негайно оптимізувати контроль і переграти планування, але я відрубуюся без реакції. Оптимізують вони, йопта. Тиснява вже тут починається, а вони де є?

Ловлю її стурбований погляд. Поводжу головою, типу все нормально буде. Вона помітно розслабляється.

Але потім виявляється, що на протилежному боці є ще один вхід-виїмка. Нам з Алісою його не видно було з попередньої точки. Вона тут же туди кидається, доводиться її зупиняти.

— Стояти тут, — різко наказую змахом руки і, переборовши себе, зменшую оберти. — Почекай мене тут. Зараз закрию цей і повернуся.

Там, де зараз перебуваємо — досить вільно. Залишаю її, на автоматі запам'ятовуючи одяг людей, що знаходяться неподалік.

Біля другого "несанкціонованого" входу нікого на контролі немає. Відганяю людей, із задоволенням спустивши з повідця кращу версію себе. Злу, скажену і кровожерну

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍