Читати книгу - "Гвендолін, Олеся Лис"

Розділ 16

Слабкість накочує хвилями. Відчуття, що мої суглоби хтось повільно і зі смаком викручує в різні боки, змушує тихо застогнати вікінгу в груди. Носом я утикаюся точнісінько в оголену шкіру над вирізом його сорочки, та так і застигаю притиснута до нього. Його руки хапають мене за плечі в спробі зупинити падіння, і я навіть крізь тканину відчуваю приємне тепло, що випромінює його тіло. І якщо б мені не було так погано, то я в ту ж секунду провалилася крізь землю від збентеження. А так лише відчуваю глухе розчарування, що приховати хворобу так і не вдалося.

Вікінг, підтримуючи мене однією рукою, охоплює пальцями другої моє підборіддя, змушуючи поглянути йому в обличчя. А, побачивши в моїх затуманених болем очах ознаки лихоманки, тихо лається і закидає моє безпомічне тіло собі на плече.

Світ, перевертається догори ногами і тільки посилює мій стан. Плече боляче тисне на живіт, я змахую руками, щоб хоч трохи послабити тиск, але відразу ж безсило опускаю, так і обвиснувши напівдохлою тушкою.

Піднявшись до нашого табору і акуратно поклавши мене на лежанку, чоловік доторкається до мого чола прохолодною долонею і знову тихо лається. Я мимоволі притискаюся до його руки в пошуках полегшення і в блаженстві заплющую очі.

- Ти де хворобу підчепив? - з натиском запитує Інгвар. - Не вистачало ще всю команду втратити через заразу якусь.

- Я тут, - тихо відповідаю, продовжуючи линути до його долоні, хоча вона вже трохи нагрілася і не здається такою приємною. - Застудився, напевно.

- Ох, і слабкий ти, прямо як дівка якась, - фиркає вікінг. - Що мені тепер робити?

- Залишити, - з надією видаю я, облизуючи пересохлі губи.

- Занадто дорогою ціною ти мені дістався, чахлику, щоб тебе тут кинути – загадково каже варвар. - Але й волочити тебе до інших теж поки не варто. Раптом ти збрехав, і у тебе чорна падучка.

- Тоді й ти заразишся. Залиш мене тут, - знову пропоную логічний, на мій погляд, варіант.

Але Інгвар на це лише заперечно хитає головою.

- У мене є ідея трохи краще. Треба твоє тіло оглянути в пошуках виразок. Знімай сутану!

Злякано мотаю головою і починаю повільно відповзати.

- Ні. Не дозволю! Забери від мене свої погані руки! - хриплю, відсуваючись від вікінга.

- Ти мені тут не вказуй! - розгнівавшись, хапає він мене за ногу і підтягує до себе.

Примудряюсь вдарити його другою ногою, і вириваюся з захвату. А, потім, перекинувшись на живіт, швидко-швидко навкарачки відповзаю подалі. Інгвар з утробним риком схоплюється на ноги. Я теж, допомагаючи собі руками, підводжуюсь і кидаюся бігти, але заплутуюся в траві і падаю лицем вниз, зариваючись носом в землю.

Хмикнувши у відповідь на мої потуги втекти, варвар, не поспішаючи, наближається до мене і ставить на ноги.

- Не для того я тебе, щеня, рятував, щоб ти мені тут на рівному місці вбився - видає він і знову тягне мене до лежанки.

- Як же я ненавиджу тебе, Інгваре Торвальдсон! - з усією злістю шиплю я, намагаючись заспокоїти збите дихання.

- Думаю, як-небудь я це переживу, ─ виблискує очима чоловік, приховуючи в них єхидну насмішку.

А я розумію, що всі мої зусилля були марні, і вони тільки заохочують загарбника. Він все одно, скільки б я не пручалася, зробить по-своєму. Ось зараз задере на мені сутану і зрозуміє, що я дівчина, а що потім? Я ж поки навіть відсіч йому дати не можу.

- Не треба мене роздягати... будь ласка – благаю я, ковтаючи сльози.

Тільки б не розревітися! Тримай себе в руках, Гвені, тримай! Але страх гидкою слизькою змією і далі продовжує пробиратися мені в душу, змушуючи тремтіти не гірше, ніж в лихоманці.

– Заспокойся. Якщо це для тебе так важливо, то не буду, – раптом каже чоловік. - А тепер лягай спокійно і спробуй поспати.

Голова і справді важка, а бій за свою честь дуже підірвав мої сили. Очі злипаються самі собою, і хоч я розумію, що нерозумно спати поруч з цим воїном, залишаючись перед ним повністю беззахисною, але побороти слабкість не можу і провалююся в сон, який через кілька годин змінюється гарячковим маренням.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍