Читати книгу - "Гвендолін, Олеся Лис"

Розділ 17

- Мамо ... Мамочко... - шепочу я. В горлі, ніби піском посипано, та так, що кожне слово виштовхується через силу. – Пити…

До моїх губ притискається горлечко посудини, але замість води в мене вливається теплий і невимовно гидкий ель… Проте мені вже все одно. Нагріта рідина обволікає хворе горло, немов маслом, пом'якшуючи печіння і різь. Я ще встигаю подумати, чому мама обрала саме цей спосіб лікування, а не звичний відвар з гілочок малини, або листя ожини, в крайньому випадку, квітів бузини, і знову засинаю.

***

Біля мого ліжка стоїть брат. Його чорне волосся лежить на плечах, а воріт сорочки недбало зашнурований. Так і знала, що він замість навчання тікає кудись.

- Ал, ти бовдур – суворо кажу йому. - Хто буде замість тебе керувати Рейроком, якщо ти в свою порожню голову не пустиш хоч краплю знань?

Алістер, як завжди, єхидно посміхається, стаючи дуже схожим на тата, і відповідає:

- Я б з радістю Гвені, але ти б бачила доньку нашого мельника... - він мрійливо закочує очі, і я сердито шльопаю його долонею по передпліччю.

- Дівчатам, між іншим, подобаються розумні, можеш мені повірити, - пирхаю я і втомлено прикриваю очі.

***

- Мамо, чому в моїй кімнаті так холодно і темно? - злякано питаю, розплющивши очі і нічого навколо не побачивши. - Запали свічку!

- Зараз запалю, тільки випий ліки, - мені відповідає чоловічий голос і підносить горлечко теплого міху з гарячим відваром. На цей раз це дійсно запарене листя ожини і ще щось, що я не можу розібрати на смак. Голос мені не знайомий. Тільки що незнайомцю робити в моїй спальні? Може це тато, а я просто не впізнала?

- Тату, це ти? - простягаю руку і намацую чоловіче плече. - Мені страшно, тату. Запали світло. Він знову приходив. Злий дух. Він мене хотів забрати собі…

- Не бійся, ніхто тебе не забере. Я з тобою і нікому не віддам, – голос очевидно не татів, тільки руки, що обійняли мене, здаються такими рідними, такими затишними, що я безстрашно пригортаюся до того, хто говорить зі мною.

- Обіцяєш? - наївно питаю у голосу.

– Обіцяю…

***

Десь прямо над головою дратує радісним цвіріньканням якась нахабна ранкова пташка. Насилу разліпляю повіки і мружуся від яскравого сонця. Хоч крона дерева, яке розкинулась наді мною, захищає від прямих променів, але день обіцяє бути ясним і досить-таки теплим. Небесне світило, незважаючи на ранковий час, вже грілє наповну.

Обережно піднімаюся, потроху згадуючи, де я…

Отже, застуда таки звалила мене з ніг і виявилася більш серйозною, ніж я думала спочатку. Але зараз я себе почуваю не просто добре, а просто чудово. Жару немає. Апетит? Апетит присутній. Ковтаю, перевіряючи наявність болісних відчуттів в горлі, і задоволено посміхаюся – вони зникли теж. Щоправда у всьому тілі відчувається слабкість, але це звичайний стан після лихоманки. Цікаво, скільки я вже так провалялася?

Сідаю на своїй лежанці і здивовано розглядаю власні руки. Вони чисті, на шкірі навіть найменшої цятки бруду не бачу. Піднімаю край балахона, розглядаючи ідеально-білу шкіру щиколоток і гомілок. А ... а як так? Коли це я встигла? Або ... не я встигла. Мене встигли!

Шурхіт в кущах змушує швидко опустити поділ сутани і піджати ноги.

- Не спиш? - запитує Інгвар, що виходив з лісу, тримаючи в одній руці за задні лапи тушку зайця, а в іншій сакс.

Пильно дивлюся йому в очі, але зустрічаю спокійний і невинний погляд.

– Не сплю... – цікаво, він навмисно уникає звернення до мене, яке в визначало стать, чи мені здається…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍