Читати книгу - "Спадок з бонусом, Інна Земець"

Глава 6

 

Сніданко-вечерю мені люб’язно і турботливо подали прямо в ліжко, сюди ж Назар і речі мої приніс, хіба що перевдягнутись самотужки мені дозволив, а потім і тарілку в руки тицьнув. Все начисто з неї злизала, ледь добавки не попросивши. Напнула на себе штанці, спортивний топ і майку і завмерла в очікуванні  – далі за планом у мене крапельниця.

- Яка у тебе вага? – запитав Назар, ламаючи ампулу відточеним до механіки рухом. – Це обґрунтоване чисто медичне уточнення, тож заздалегідь попереджаю – не вередуй з цього приводу.

- І не збиралась. Чого б мені кокетувати? П’ятдесят три.

- А зріст?

- Кому мало, кому багато, а мені нормально. Нащо це? Домовину для мене наче ще рано замовляти. Чи не впевнений, що з крапельницею сам впораєшся? Бо тоді краще і не починай.

- Язиката ти. Та все ж скажи те, про що спитав.

- А  як це  розрахунків дозування стосується?

- Безпосередньо.

- Сто сімдесят. Тепер все чи ще якісь мої параметри тобі сказати?

- Інші і так бачу, поки достатньо. Та це дані про вагу до того, як все шкереберть полетіло ж? – сам спитав і сам собі впевнено відповідь дав. – Ясна річ, що так. Тож зараз ще кілька кіло скинула. Тепер точно ясно, що не помилився – тобі вагу піднабрати треба, це мало, - слідчий і лікар в одній особі налаштував приладдя, швидким рухом руку без джгута в потрібному місці затиснув, з першого разу «бабочку» поставив і зафіксував надійно пластиром. – Все, насичуйся залізом і відпочивай.

Не сперечаючись на подушки відкинулась, бо більше все одно нема чого робити. Кімната пуста, як камера, хіба що ліжко широке, а більше нема нічого, лиш стілець поодинокий біля вікна стовбичить. Та і весь дім наче і не дім зовсім. Ультра-мінімалізм, лиш все найнеобхідніше. Кімнат всього дві: передпокій-вітальня-кухня в одному невеликому просторі і оця спальня не дуже простора, з неї і вхід до вбиральні з душовою кабіною – теж все крихітне. Двері Назар не зачиняв, тому за відсутності інших занять, стежила що він на кухні робить. Здається, він готував борщ. Нічого собі, «щось зготую»! Кришив, смажив, варив. Пахло так, аж слина мимоволі потекла. Він мої думки ніби на відстані почув, бо зазирнув у кімнату і спитав:

- Голодна?

- Ні, дякую, - відповіла я, намагаючись тихо проковтнути слину.

- Навіщо відмовляєшся? – спитав і щиро засміявся, на мене споглядаючи. – У тебе і очі голодні, і слина ледь не крапає. Зараз погодую.

- Не люблю на ніч їсти.

- А доведеться, - подивився, що ліків у пляшечці вже на кілька міліметрів лишилось і витягнув голку. – Затисни і потримай.

- Та знаю.

За кілька хвилин почула, як в тарілки насипає і неспішно пішла на звук і аромат спокусливий.

- Даремно підскочила, я б приніс.

- Мене чи тарілку? – жартівливо уточнила я.

- А то вже як хочеш, - відповів взаємною посмішкою Назар.

Всілися за маленький стіл і накинулися обоє, ніби не кілька годин тому їли. Смачно, аж капець! Ледь тарілку не вилизала.

- Прибрати зі столу і не думай, - сказав Назар і порожній посуд відібрав.

- Краще б зголосився. Як твоя рука?

- А що  нею? – кинув він на мене здивований погляд. – А, епіляція? Та то дрібниця, навіть забути встиг.

Сам все зібрав, помив і переді мною чашку з гарячим чаєм поставив.

- Я без цукру п’ю – не треба було його класти.

- Не вгадала – дуже треба. Будеш солодкий пити, бо тобі і глюкоза зараз потрібна.

Від переповненого шлунку вся кров з голови вниз перекочувала і нещадно морити почало, тому і не сперечалась, дуже хотілось до ліжечка і відплисти в омріяну сонну темряву, що цього разу мала всі шанси бути для мене безпечною. Чаю посьорбала і неспішно пошкандибала назад в кімнату.

- Знеболювальне дати? – крикнув Назар мені в спину.

Прислухалась до відчуттів - та може б і не завадило, та як зараз погоджусь, знову чи на руках тягатиме, чи ще щось вигадає, тому відмовилась, але невдовзі все одно приніс разом зі склянкою води.

- Покладу поруч – вип’єш коли треба буде. Терпіти не варто, будь розумницею.

З тими словами і присів поряд зі мною на ліжко і впився поглядом.

- А тепер розповідай, що це був за цирк з конями. Є дитина – нема дитини. Звідки всі вуха в цій історії виросли?

- Та звичайна нісенітниця - все ще на ювілеї Ігната трапилось. Хотів молодшого уїсти і повідомив, що із заповіту свого викреслив, а все мені з дитиною залишить. От і вся історія. Потім адвокат порадив не поспішати звістку про вагітність спростовувати, бо раптом захотіли б мене не допит потягнути, то ніби була б причина сподіватись на поблажливість якусь, щось таке. А далі якось все божевільно закрутилось, так досі Марку і не сказала.

- А чому саме йому маєш повідомити?

От правда, чому я це вголос необачно сказала? Не пояснювати ж все чесно як насправді є.

- Ми друзі, - промовила я і додала. - Близькі.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍