Читати книгу - "(не) згоріти вщент, Мелорі Бронд"

Глава 8

Алекс

Одразу після тренувань я сів за руль і вирушив до дому. Під’їжджаючи до зупинки, мій погляд зачепився за знайому самотню тендітну фігуру, яка сиділа на лавочці. Зупинив машину біля неї, запропонував підвести. Спочатку відмовлялася, але я наполіг і вона здалася, сіла в машину.

Від холоду, Мел, злегка тремтіла і потирала руки. Не втримавшись взяв її маленькі долоньки, холодні як лід, в свої щоб зігріти. Мені так хотілося, щоб її витончені пальчики доторкнулися до мого гарячого тіла, яке згорало від бажання. А її соковиті губи, з пристрастю поїдали мої, своїми солодкими поцілунками. Погладжуючи ніжну шкіру рук, я насилу стримав себе, щоб не впитися в такі давно жадані губи.

Дорогою до її будинку, Мел, сухо відповідала на мої питання. Трималася відсторонено, підкреслюючи тим, що ми надто різні. Довізши додому я роздратовано випалив їй її ж слова, сказані на парі і різко рванув з місця.

Так між нами є невелика різниця в роках, але для мене це не важливо. Меланія для мене як промінчик сонця, який зігріває холодною зимою - зловив я себе на думці. І відмовитися від неї я вже не зможу незважаючи на те, що вона мій викладач. Я хочу її собі всю, з душею і тілом. Нас обох тягне, як магнітом, один до одного, хоч вона не показує цього і намагається триматися відсторонено. Але її погляд і посилене серцебиття говорять самі за себе. Рано чи пізно її броня впаде, а я зроблю все щоб це сталося як найшвидше.

Ще жодна з дівчат не змогла торкнутися моєї душі. В основному, був одноразовий секс для тіла. На більше, я був не готовий. А Мел, своєю чистотою зуміла доторкнутися до глибини душі.

Наступні кілька днів тижня виявились насиченими і важкими. Під’їхавши  до дому я побачив батькове авто, виходити не поспішав. Не було бажання з ним пересікатися і розмовляти. Після останньої розмови я з ним не бачився, намагався уникати його.

Схилив голову на руль, думками повернувся на пари з Меланією. Її погляд, щирість, натуральність зачаровують і затягують мене у свій вир. Здається з кожним днем все сильніше і сильніше. Мені все важче себе стримувати, щоб після пар не зачинити двері авдиторії і  не накинутися на її такі соковиті губи, які вона час від часу покушує коли хвилюється.

Посидівши хвилин двадцять я взяв спортивну сумку і тихо зайшов в свою кімнату.

— Алексе, ти вже повернувся? - постукавши, зайшла до кімнати Марія Романівна.

— Так, кілька хвилин тому. А що татко на килим знову викликає? - роздратовано спитав, вийшовши тільки  що з душу.

— Юрій Іванович тебе чекає на вечерю. Не сам, - додала з жалем в голосі, - і поквапся, ти ж знаєш, він не терпить коли його заставляють чекати.

Я переодягнувся і спустився до їдальні. За столом сидів батько тримаючи за руку і мило воркуючи з силіконовою барбі. По іншому її назвати я не зміг. З натурального в неї мабуть залишилися тільки мозок і то не факт. Привітавшись я сів до столу.

— Алексе, познайомся - це Кетрін, від сьогодні вона буде жити з нами, - підвівшись сказав він.

— Ой пупсику, а ти не казав, що в тебе такий гарний дорослий син, - промовила вона своїми силіконовими губами.

— Звикай Кетрін, тато тільки наказувати вміє, а розмовляти так і не навчився, - з сарказмом вимовив я. Вона невдоволено фиркнула. - Тату, а що твої справи настільки погано йдуть, що ти не в силі оплатити їй квартиру? Обов'язково було тягнути це «непорозуміння» до нашого дому? - не стримавши свого роздратування випалив я, -  наскільки я знаю, це тобі не вперше утримувати своїх шльондр, тай на довго ще жодна не затрималася.

— Пупсику, - пропищало силіконове чудо, - чому він так розмовляє з тобою? Ти казав, що це тільки твій дім і чому ти дозволяєш мене ображати.

Мене аж пересмикнуло від її "пупсику". Батько невдоволено глянув на неї, а потім перевів свій погляд на мене. В цей час зайшла до зали Марія Романівна  подала гаряче - співчутливо поглянувши на мене.

— Алексе, Кетрін буде жити тут і це не обговорюється, - процідив він крізь зуби, - мені набридло мотатися по квартирам і це мій дім, кого хочу того й приводжу.

— Ну так, як я міг забути. Кожного разу коли я думаю, що це твій верх цинізму ти мене дивуєш знов. А знаєш батьку, ви один одного варті, їй потрібні від тебе гроші, а тобі силіконова пустишка ,- піднявшись з -за столу я кинув на стіл серветку.

— Ти куди? - гаркнув він.

— Дякую за вечерю, я вже "наївся таточку". Не буду заважати вам "молодята" насолоджуватися "сімейною ідилією", - гримнув дверима і вийшов до саду.

Знаходитися поряд з ними я більше не зміг. Вийшов хоч трохи подихати і відновити душевний спокій. Сад - це мамине дітище. Мама колись вклала всю себе в нього, казала що тут її душа відпочиває і набирається сил. Це єдине місце в домі, де вона могла годинами проводити час. Марія Романівна його доглядає і досі, як мама свого часу.

Всі кущі і квіти старанно підготувала до зими. Нікого до них не підпускає. Говорить, що кожного разу коли дбає про них, ніби подумки розмовляє з нею. Піднявши погляд на небо, втягнув глибоко прохолодне повітря.

— Мамо, як мені не вистачає твоїх мудрих порад, - прошепотів в тишину.

— Алексе ти де? - гукнула няня, - на вулиці холодно, а ти вибіг в одній футболці, - накидаючи на мене куртку причитала вона, - чи ти вже забув як раніше часто і довго хворів?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍