Читати книгу - "Чому ти нас зрадив?, Аріна Громова"

=12=

Я замерзла, уявляючи, чим усе це може закінчиться. Нічим хорошим, зрозуміло. Навряд чи головний приїде і скаже, що претензій до мене жодних немає.

Можливо, варто було одразу зізнатися, що я господиня квартири? Однак інтуїція підказувала: це не найкращий варіант.

Бандити обмінювалися сальними жартами і недобро поглядали на мене. Здавалося, варто дати їм команду і все. Буде гірше, ніж із Лексейчиком.

А найжахливіше те, що за стінкою знаходився Молотов, але я навіть не допомогу його покликати не могла.

Хоча чоловік міг піти на роботу. Виїхати куди-небудь у справах. Він же не перебуває у квартирі постійно. Ще ранок. Буденний день.

Я ковзала поглядом по кімнаті. Відчайдушно намагалася придумати що-небудь. Будь-який план. Тільки б убезпечити моїх малюків.

Раптом почувся дитячий плач.

Анюта. Донечка прокинулася. Без мене їй було тривожно.

Підкоряючись рефлексу, я одразу піднялася з дивана. Але важка долоня опустилася на моє плече, повертаючи назад.

Плач став голоснішим. Прокинулися Артур і Антон. Трійнята кликали мене. А моє серце обливалося кров'ю. Від безсилля, від того, що не можу кинутися до них просто зараз. Від жахливої ситуації, в якій ми опинилися через мене.

Не можу захистити власних дітей. Що я за мати?

- Це що таке? - рявкнув один із бандитів.

- Не зрозумів, - додав другий.

- А ну пояснюй, - зажадав третій.

Усі мордовороти втупилися на мене.

- Це мої діти, - знову спробувала піднятися, але мені не дозволили. - Будь ласка, дайте мені їх заспокоїти. Я швидко це тільки кілька хвилин і все.

- Діти?

- Звідки тут діти?

Вони витріщилися ще сильніше. Нібито не вірили в мої слова. Але плач малюків говорив сам за себе.

- Мої діти, - повторила твердо. - Трійнята.

- Та що ти нам казки вигадуєш? Не схожа ти на дівку, яка хоч одну дитину народжувала. Моя дівка минулого року народила, так її рознесло. А ти занадто худа. Як тріска.

- Прошу, мої діти, - закусила щоку зсередини, щоб не розплакатися. - Мені потрібно до них підійти. Будь ласка.

Поки я намагалася вмовити цих здорованів, один із них попрямував до кімнати. Тут я й замовкла. Серце обірвалося.

Бандит попрямував до моїх дітей.

- Ну й справи, - заявив він, на щастя, далі порога проходити не став. - Гаразд, іди, заспокоюй, а то зараз усі сусіди на крики збіжаться.

Я кинулася до дітей. Поруч зі мною вони заспокоїлися швидко.

Бандити за мною не стежили. Якби квартира була на першому поверсі, можна було б вислизнути. А так... не вийшло.

Я погодувала трійнят. Вони знову задрімали. Тут і почувся звук дверей, що відчиняються.

Ватажок.

Зараз кошмар продовжиться.

Я повернулася в кімнату, поки не знала, як діяти. Думки плуталися. Вірного рішення не було.

Ще один мордоворот з'явився у вітальні.

- Тут дівка якась. Із дітьми. Каже, що...

- А ну провалюйте, - розпорядився ватажок.

Дивився він на мене дивно. Зовсім не так, як інші бандити. Я б могла вирішити, що цей моторошний похмурий здоровань мене боїться, але таке виглядало абсолютно неймовірним.

- Як скажеш, - заіржав один із бандитів.

- Для себе її пригледів? - хмикнув другий.

- Згинули звідси, дебіли, - рявкнув головний, навіть не обернувшись у їхній бік.

І ті слухняно поплелися на вихід із моєї квартири.

Двері зачинилися.

- Ви це, - він прочистив горло. - Вибачте за... хм, доставлені незручності.

Я обімліла від такого несподіваного повороту.

А наступної секунди ватажок бандитів поклав на стіл важкий згорток. Щось незрозуміле, обмотане темним поліетиленом.

- Компенсація, - додав він.

- Що за компенсація? - пробурмотіла я. - Для чого?

- Для вас, - відповів бандит. - Більше ніхто не потурбує. Обіцяю. Мої люди самі за цим простежать. А з Льохою я особисто розберуся.

Схоже, питання з квартирою вирішилося саме собою.

- Ви... - він запнувся. - Ви якщо що, Монаху передайте. Усе вирішено.

- Якому ще Монаху? - зовсім його не зрозуміла.

- Ну це, - головний бандит нервово посміхнувся. - Вам, думаю, видніше буде.

Він розвернувся і пішов, залишаючи мене в повному шоці від того, що сталося.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍