Читати книгу - "Щира шахрайка"

довгі проходи, що ведуть на вулицю. Джул витягла Форреста просто на тротуар.

Паоло зупинився під навісом будівлі, не бажаючи змокнути.

Джул упіймала таксі. Залізла. Дала адресу квартири у Сент-Джонс-Вуд.

Потім вона глибоко зітхнула і зібралася з думками. Вона вирішила, що розповісти Форресту.

— Я залишив піджак на своєму місці, — поскаржився він. — Тобі погано?

— Ні, не зовсім.

— Тоді що то було? Чому ми повертаємося додому?

— Цей хлопець мене діставав.

— Паоло?

— Так. Він увесь час мені телефонує. Типу купу разів на день. Смс. Електронні листи. Здається, він стежить за мною.

— Дивні в тебе взаємини.

— Це не взаємини. Він не приймає відповідь «ні». Ось чому мені треба було забратися звідти.

— Паоло-щось-Беллстон, так? — запитав Форрест. — Таке було його ім’я?

— Так.

— Він пов’язаний зі Стюартом Беллстоном?

— Я не знаю.

— Але ж таким було прізвище? Беллстон? — Форрест видобув свій мобільник. — У Вікіпедії написано: так, син Стюарта Беллстона, скандал з торгівлею, бла-бла-бла, його син — Паоло Вальярта-Беллстон.

— Гадаю, так, — відповіла Джул. — Я намагаюсь якомога менше думати про нього.

— Беллстон, це смішно, — промовив Форрест. — Імоджен зустрічалася з ним?

— Так. Ні, — Джул була схвильована.

— Яка з відповідей?

— Їхні родини знайомі. Ми зіткнулися з ним, коли вперше потрапили до Лондона.

— А тепер він переслідує тебе?

— Так.

— І тобі ніколи не спадало на думку, що про цього сталкера Беллстона, можливо, варто б розказати в поліції, яка розслідує зникнення Іммі?

— Він не має до цього жодного стосунку.

— Він може бути причетний. Багато речей, які не складаються.

— Іммі наклала на себе руки, ось і все, — відрубала Джул. — Вона була пригніченою, вона більше тебе не кохала, а мене любила недостатньо, щоб лишитися серед живих. Припини поводитися, ніби щось іще могло статися.

Форрест закусив губу, і вони їхали мовчки. За хвилину-дві Джул озирнулась і побачила, що він плаче.

* * *

Уранці Форрест зник. На розкладному дивані його не було. У комірчині щезла його сумка. Кімнатою не розкидані його ворсисті чоловічі светри. Зникли його ноутбук і французькі романи. Він лишив свій брудний посуд у раковині.

Джул не сумуватиме за ним. Вона ніколи не воліла б побачити його знову. Але вона не хотіла, щоб він пішов, не пояснивши чому.

Що вчора Паоло сказав Форресту? Лише «Я друг Імоджен» і «Чув про що?», а ще своє ім’я. Це все.

Форрест не чув, як Паоло назвав Джул «Імоджен». Або чув?

Ні.

Можливо.

Ні.

Чому Форрест хотів, щоб поліція взяла в розробку Паоло? Невже він думав, що Імоджен переслідували і вбили? Чи він гадав, що в Імоджен був романтичний зв’язок із Паоло? Він думав, що Джул бреше?

Джул зібрала валізи і поїхала на інший кінець міста, до молодіжного гуртожитку, про який вона читала.

15

Третiй тиждень лютого 2017 року

Лондон

За вісім днів до того, як Джул поїхала до молодіжного гуртожитку, вона зателефонувала Форресту на мобільний з лондонської квартири. Її руки тремтіли. Вона сиділа на кухонному столі поряд із хлібницею, звісивши ноги. Це було рано-вранці. Їй захотілося подзвонити.

— Агов, Джул, — сказав Форрест. — Імоджен повернулася?

— Ні.

— О, — пауза. — Тоді чому ти мені телефонуєш?

У його голосі відчувалася зневага.

— Маю погані новини, — сказала Джул. — Вибач.

— Що сталося?

— Де ти?

— У продавця газет. Вочевидь, тут це називають «газетними кіосками».

— Ти мусиш відійти подалі.

— Добре, — Джул чекала, поки він йшов.

— Що сталося? — запитав Форрест.

— Я знайшла записку в квартирі. Від Імоджен.

— Яку записку?

— Вона була в хлібниці. Зараз я прочитаю її, — Джул тримала записку в руках. Високі, звивисті літери в почерку Іммі, її типові фрази й улюблені слова.

Привіт, Джул. Коли ти читатимеш це, я вже прийму завелику дозу снодійного. Потім впіймаю таксі до Вестмінстерського мосту.

У кишенях у мене буде каміння. Багато каміння. Я збирала його увесь тиждень. І я втоплюся. Річка прийме мене, і я відчую полегшення.

Я впевнена, що ти будеш питати чому. Важко дати відповідь. Жодна з них не підходить. Я ніде не почувалась як удома. Я ніколи не відчувала себе як удома. І я не думаю, що колись відчую.

Форрест не зрозуміє. І Брук також. Але ти… я думаю, ти можеш. Ти знаєш таку мене, яку ніхто більше не може любити. Якщо взагалі я існую.

Іммі

— О Господи! О Господи! — повторював Форрест знову і знову.

Джул уявила собі прекрасний Вестмінстерський міст із його кам’яними арками і зеленими поручнями і важку холодну річку, що тече під ним. Вона уявила тіло Іммі, білу сорочку, що плаває навколо неї, як вона лежить долілиць у воді, в калюжі крові. Вона дійсно відчувала втрату Імоджен Соколофф гостріше, більше, ніж Форрест коли-небудь зміг би.

— Вона написала це кілька днів тому, — пояснила Джул Форресту, коли той нарешті замовк. — Її немає з середи.

— Ти казала, що вона поїхала до Парижа.

— Це було моє припущення.

— Можливо, вона не стрибнула.

— Вона лишила записку про самогубство.

— Але чому? Чому вона стала б це робити?

— Іммі ніколи не відчувала себе як удома. Ти знаєш, що це правда. Вона казала про це в записці, — Джул ковтнула, а потім сказала те, що — вона була впевнена — Форрест хотів би почути. — Як гадаєш, як мусимо вчинити? Я не знаю, що робити. Ти перша людина, якій я про це розповіла.

— Я вже їду, — сказав Форрест. — Викликай поліцію.

* * *

За дві години у квартирі з’явився Форрест. Вигляд він мав спустошений і неохайний. Він приніс свої сумки з готелю і заявив, що спатиме на дивані в кімнаті, поки все не владнається. Джул могла зайняти спальню. Форрест додав, що жоден із них не мав залишатися на самоті.

Вона не хотіла, щоб він був тут. Вона почувалася сумною і вразливою. Поряд із Форрестом вона вважала за краще надягти свою броню. Утім, на нього можна покластись у тяжкій ситуації, тож вона дозволила. Він почав писати та телефонувати людям, і розмовляв з усіма з надзвичайною люб’язністю, про яку Джул раніше й не здогадувалася. Подружжя Соколофф, їхні друзі з Мартас-Віньярда, друзі Іммі з коледжу — Форрест особисто зв’язався з усіма, охайно викреслюючи їх зі списку, який він склав.

Джул зателефонувала до лондонської поліції. Вони галасливо увійшли, поки Форрест розмовляв із Патті. Копи взяли записку з почерком Імоджен, а відтак попросили Джул і Форреста скласти заяви.

Вони погодилися, що це не схоже на те, що Іммі