Читати книгу - "Його омана, Анні Ксандр"

Розділ 13. Зупинись

Три дні батьки намагалися додзвонитись до мене, але я ігнорував їх. Спершу зупинився із Кірстен в придорожньому готелі Фарума. Звісно, лише на одну ніч, про яку ніколи не жалкуватиму, як і про всі попередні. Втім, Кірстен відпросилася з роботи лише на день, тому невдовзі мусив відвезти її в Копенгаген. Сам же продовжив уникати батьків, а згодом і дзвінків від хлопців. Був більше, ніж впевнений, що батько їм дав свої вказівки. Отже, автівку мусив залишити на паркуванні в готелі, а звідти пішов пішки. А куди? А навмання. До першого ліпшого прихистку, аби тільки не в сімейне гніздо.

Чомусь починав лютувати, коли Кірстен не було поруч. За весь цей час навіть не помітив, наскільки я став залежним. Нею. Хотів одружитися якнайшвидше, аби не було жодних можливостей відмовити. Оглянувши себе у дзеркалі, все ж мусив визнати, що теперішній вигляд мало вселяв довіру до мене. Ще ніколи так довго я не ходив в одному одязі. Але дратувався, бо розумів, що мушу повернутися за чистим одягом.

На таксі під'їхав до готелю, а вже звідти дістався дому на своєму авто. Безсумнівно знав, що автівку шукали. Ще й проїжджаючи повз полісменів помітив, як вже один схопився за рацію, а через декілька секунд вже дзвонив Міккель. Скинув виклик, напруживши вилиці. Коли ж повернувся додому — ігноруючи присутніх, піднявся у свою кімнату. Прийнявши швидкий душ, одягнувся і дістав сумку в яку почав похапцем закидати необхідні речі. На звук дверей, що відчинились, я не звернув уваги, але відчув легкі кроки й зупинився.

— Я сумувала… — пошепки промовила Амелі, обійнявши мої ноги. — Ти йдеш від нас…

— Вибач, сонечко, я теж сумував. Але я не можу так. 

Пригорнув малечу до себе, а потім схилився до неї.

— Я приїжджатиму до тебе…

— Але мама теж сумувала, Іваре.

— Ти занадто маленька, Амелі, щоб зрозуміти дорослих…

— Але мені теж не подобається та лялька, — пробубніла вона, відсторонившись. 

Я напружено стиснув щелепи, аби не зриватися на дитині. Поцілував її в маківку і випрямився.

— Мені вже час, Амелі.

Вона почала схлипувати, але я не зупинився. Проходячи повз вітальню почув батьків голос:

— Іваре, стій!

Я не зупинився, але втрутилася мама, вигукнувши моє ім'я. Підійшла ззаду і зупинилась зовсім неподалік.

— Будь ласка, вислухай…

— Що вислухати, мамо?! — не стримався і кинув сумку додолу, повернувшись до неї. — Що ви вкотре псуєте моє життя? Ви навіть не спробували порадіти за мене! Знову не вгодив вам!

— Іваре, будь ласка…

Торкнулась моєї руки, але я відсторонив її. 

— Мамо, я виріс…

— Недостатньо, — промовив батько, підійшовши до нас. Звернув увагу на теку в його руці.

— Що це? — запитав я, насторожено оглядаючи теку.

— Те, що ти не хочеш чути. 

Підступивши до батька, я вихопив теку. Розкривши її, я захолов, побачивши своє фото разом із Кірстен. З жахом подивився на батька.

— То ви тепер й шпигуєте за мною?

— Не за тобою.

У відповідь я фиркнув, кинувши теку в батькові груди.

— Цього я точно від вас не очікував, — з якоюсь зневагою кинув кожне слово, дивлячись на батьків. — Ви перевершили себе…

Оминувши обидвох, я пішов до дверей.

— Скільки разів ти був у неї вдома?! — навздогін вигукнув батько.

Зробивши ще два кроки, я зупинився. Насунув брови, перебираючи почутим. Адже жодного разу… Останній раз, коли виникло це запитання, Кірстен відмахнулась, що в тісній квартирі з братом та батьками ми точно не матимемо змоги залишитися наодинці… А просто підвезти додому жодного разу не дозволила. Якесь зрадливе та гірке відчуття підступило до горлянки, перекриваючи доступ кисню, стискаючи мою шию. Повільно розвернувся, пробігшись очима по батьках. Мама не приховувала свого співчуття та болю при погляді на мене. Мабуть, виглядав вкрай жалюгідно. Та все ж подивився на розкидані на підлозі папери й нахилився до них. Адреса, фото… і мерзенний присмак розпачу та гніву від побаченого далі.

На якусь мить затулив очі долонею, але здавалося, що час взагалі спинився… Відкинувши папери вбік, швидкими кроками я подався геть. Не зважав на благання мами зупинитись, як і на батькові слова в спину. Не хотів більше нічого чути. 

— Кретин… — бурмотів під носа, оминаючи автівки. 

На спідометр навіть не дивився. Здається, що вперше я й на правила наплював. Бо я лютував. Ладен був заволати від того вогню, який все більше пожирав мене своїм полум’ям. Якщо раніше я згорав від пристрасті до Кірстен, то тепер… А що тепер? Ідіот, навіть тепер визнавав, що кохаю її, попри те, що й з не меншою жагою хотів вбити. Власноруч.

А задля потрібного ефекту від мого задуму, запрошую до паралельної книги Софії Вітерець:

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍