Читати книгу - "Його омана, Анні Ксандр"

Розділ 14. Безвихідь

До будинку Кірстен під’їхав я досить повільно. Але не варто робити поспішних висновків, що мені стало легше. Ні, не стало. Саме тепер десь в мені пробивалися знання, отримані в поліції, що варто спостерігати мовчки. Вичікувати поганців, аби схопити їх на гарячому. Приблизно так я дивився на багатоквартирний будинок попереду. Та на її автівку, яка невдовзі наблизилася до потрібного під’їзду. А потім дивився як двері відчинилися і з автівки вийшли щасливі коханці. Чоловік у сорочці нахабно впився в губи своєї коханки. Або ж моєї… Я вже й заплутався, чиєю вона була насправді. Хоча, мабуть, навряд чи моєю, якщо вірити написаному в теці. Не був би осліпленим її красою та пристрастю, то мав би одразу здогадатись, що й зустріч в лікарні не була випадковою, і в клуб теж не навмання йшла…

Кретин!

Дивлячись, як чоловік зухвало стиснув сідниці Кірстен, я міцніше обхопив кермо, бо розумів, що на них чекатиме нагорі… Не міг дивитися на те, як ці двоє прямували до будинку. Опустив голову на кермо, відраховуючи до десяти, аби вгамувати ревнощі, змішані з гнівом. І бажання піти слідом.

Не дивлячись на дорогу, я попрямував до своєї цілі. Знав, що краще цього не робити, бо я порушу закон не інакше, але ноги, немов самі, несли туди. Тільки біля дверей, щойно я їх торкнувся, мене вхопили чиїсь руки. Смикнули на себе, але я інстинктивно став у стійку, відштовхнувши їх. Наступний захват вже був сильнішим, і вирватися я вже не міг, відчувши біль в плечі. Хоча, а чи дійсно воно так боліло, як в моїх грудях?

— Тихіше, брате…

Це був Міккель. Та й голос вже зовсім не жартував. Скоріш стурбований.

— Облиш мене, — гаркнув до нього і сіпнувся в надії вирватись.

— Лише коли ти вгамуєшся, — пробасив біля вуха. — Вона не варта цього, Іве.

І я чомусь перестав сіпатися в його руках.

— Ти знав? — запитав, але відповіді не отримав. — Навіть так…

— Твій батько повідомив про свої підозри після весілля… Попросив зібрати все на неї. Я дзвонив тобі…

Відчувши як Міккель послабив хватку, я відштовхнув його і пішов до автівки. Ще раз поглянувши вгору, де мало б бути її вікно. Міккель йшов слідом, пояснюючи, що намагався сказати мені, але моя впертість не дозволяла відповісти на дзвінок. Вмовляв мене нічого не робити, а довіритися їм… І ще щось казав, але я вже не чув, грюкнувши дверима, хоча й любив свою машину.

Мабуть, цей день був найгіршим у моєму житті, бо жадав стерти його зі свідомості. Але щойно закривав очі — бачив Кірстен в моїх обіймах, а потім уявляв її там з тим типом. Покидьок, який не вигадав нічого кращого, щоб потопити батька, як розправитися з його сином. Від думки, що сьогодні ми мали зустрітися, мною аж струсонуло. А уявивши, що до мене вона приходила після нього, до горла підступила нудота. Огида до самого себе, що мене так використали, і що я настільки бовдур, що дозволив цьому статися.

Здавалося, що й клятий день ніяк не закінчувався, поновлюючи кожен спогад. Навіть очі не міг стулити, бо скрізь бачив її...

— Ненавиджу… — бурмотів лежачи у своєму ліжку.

Та біда була в тім, що не знав кого саме. Кірстен, чи себе?

Наступного дня, вже з самого ранку я одягнувся у чорні джинси та чорну футболку й поїхав до відділку. Мав чимось забити свою голову, або ж бути ближче до наступної кулі… Втім, у відділку зустріли мене досить здивованими поглядами, яких було чимало. Та з кам’яною мармизою я просунув повз, до кабінету комісара. 

— Комісаре, дозволите? — запитав щойно увійшов.

Чоловік уважно поглянув на кількох офіцерів, але кивнув їм, аби ті залишили нас.

— Сідай, Іваре, — сказав він досить спокійно, але так він звертався до мене хіба що, коли був у нас в гостях, а не на роботі. Тому я напружився. — Як твоя рука?

— Як бачите, — смикнув кутиком губ в саркастичній посмішці, — живий і прийшов працювати.

Комісар Нейберн зовсім трохи підтиснув губи, схрестивши перед собою пальці в замок.

— Іваре, синку… Ти впевнений? — вкрай обережно вимовив кожне слово.  

— Хіба був би я тут, комісаре?

— Іваре, зараз я розмовляю з тобою не як комісар, а як твій дядько…

— Не треба, — вимовив, зціпивши зуби. — Зброю і посвідчення повертаєте?

Той враз підтиснув співчутливо губи.

— Вибач, синку. Твій батько…

Та я скривився лише при його згадці. Безцільно кивнувши декілька разів, я підвівся і розправив плечі. Мигцем глянув на дядька й пішов до дверей. По той бік одразу ж зустрівся поглядом з Міккелем. Чомусь і на нього дивитися не хотілося. Та й на всіх довкола. Здавалося, що стільки жалю у свій бік я ще ніде не бачив. 

Батько… Він таки зробив це… Знайшов найслушнішу мить, аби провчити мене по повній.

— Іваре, зажди! — на ходу гукнув Міккель, вхопивши мене за правий лікоть.

Та не роздумуючи, я з лівої руки вдарив його в обличчя, від чого Міккель подався назад, але не нападав на мене у відповідь. Я ж лише з люттю глянув на нього і пішов до машини. 

Поїхав за місто, аби ненароком когось не збити. Або знову не поїхати до неї… Але хотів. Якоїсь миті навіть впіймав себе на думці, що ладен був викреслити того чоловіка із нашого життя, забувши про все це, як про жахіття. Аби лише Кірстен сказала, що це неправда і її почуття не були брехнею. Втім, одразу ж слідом спогади викидали їхній поцілунок і те, як той обмацував її тіло дорогою. Про все інше думати не хотів. Нудило. Судомило від бажання закричати, яке стримував стільки часу. І яке вивільнив лише згодом, коли гнів і розпач перетекли через вінця.  

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍