Читати книгу - "Учитель"

біля якого ми стояли, й оглянув учнів. Хвилину збирався з думками, щоб добре сформулювати французькою речення, яким хотів розпочати урок. Речення було максимально коротким:

— Messieurs, prenez vos livres de lecture.[19]

— Anglais ou Franqais, monsieur?[20] — перепитав круглолиций, кремезний юний фламандець у блузі.

На щастя, відповісти мені було неважко:

— Anglais.

На цьому уроці я вирішив якомога менше говорити, бо все ще не міг довірити своєму нетренованому язикові робити розгорнуті пояснення, а моя вимова легко могла стати мішенню для жартів юних джентльменів, які сиділи переді мною; я відчував, що над ними слід негайно узяти гору, тож діяв відповідно.

— Commencez![21] — почав я, коли всі дістали книжки. Круглолиций юнак (котрого, як я дізнався згодом, звали Жюль Вандеркелков) почав читати перше речення. «Livre de lecture»,[22] була «Вейкфілдський священик», яку широко вивчали в іноземних школах, оскільки вважалося, що вона містить чудові й прості зразки розмовної англійської мови: можливо, воно й так, але з таким самим успіхом це могли б бути і рунічні письмена, бо в устах Жюля вони не мали нічого спільного з тим, як ці слова вимовляють звичайні британці. Боже мій! Як він гугнявив, пихкав і хрипів! Усе, що вимовляв, формувалося десь у носоглотці, бо саме так і говорять фламандці; я вислухав його до кінця абзацу, жодного разу не виправивши; певно, тому він мав такий самовдоволений вигляд і, без сумніву, був переконаний, що його тепер визнають вродженим «Anglais». У такій самій тиші вислухав я ще дюжину учнів, і коли дванадцятий із них закінчив читання якимось лопотанням, шипінням та бурмотанням, врочисто закрив книгу.

— Arrivez![23] — сказав я. Запала тиша, під час якої я обвів їх пильним та суворим поглядом; навіть собака, якщо на нього так довго й пильно дивитися, виявить ознаки зніяковілості; так само повелась і більшість моїх бельгійців. Відчувши, що деякі з облич переді мною похмурнішають, а інші червоніють від сорому, я міцно зціпив руки і промовив «voix de poitrine».[24]

— Сотте c’est ajfreux![25]

Вони переглянулися, надулися, почервоніли, засовались; я бачив, їхнє незадоволення, але це справило на них враження — і саме таке, якого я домагався, вбивши кілок у їхнє самовдоволення; наступною моєю дією було підняти себе в їхніх очах; це виявилося непросто, зважаючи на те, що я ледь наважувався говорити, боячись видати власні недоліки.

— Ecoutez, messieurs![26] — провадив я далі, намагаючись вкласти в свої слова співчутливі нотки вищої істоти, котра була зворушена цілковитою безпомічністю, яка напочатку збудила лише зневагу, а от тепер зводить нарешті дарувати допомогу. І я почав читати «Вейкфілдського священика» з першого абзацу, й прочитав повільно та чітко двадцять сторінок; усі учні сиділи мовчки, слухаючи з незмінною увагою; минула година, поки я закінчив. Тоді підвівсь і сказав:

— C’est assez pour aujourd’hui, messieurs; demain nous recommencerons, etj’espere que tout ira bien.[27]

На цій пророчій фразі я вклонивсь і в супроводі месьє Пеле вийшов з класу.

— C’est bien! c’es tres bien! Je vois que monsieur a de I’addresse; cela me plait; car, dans I’instruction, I’addresse fait tout autant que le savoir.[28]

Із кабінету месьє Пеле провів мене в помешкання — мою «chambre»,[29] як він назвав її з певним самовдоволенням. Це була крихітна кімнатка з незвично вузьким ліжком, але месьє Пеле дав мені зрозуміти, що я займатиму її сам, що, звісно, дуже зручно. Хоча кімнатка була невелика, однак, мала два вікна. Денне світло в Бельгії не оподатковують, тож люди ніколи не обмежують його доступ у свої будинки; хоча в даний момент це спостереження і не a propos,[30] бо одне з вікон забите дошками; інше вікно, відчинене, виходило на шкільний ігровий майданчик. Я поглянув на забите вікно, обмізковуючи, куди ж воно виходить. Певно, месьє Пеле прочитав мої думки, бо пояснив:

— La fenetre fermee donne sur un jardin appartenant a un pensionnat de demoiselles, — сказав він, — et le convenances exigent — enfin, vous comprenez — n’est-ce pas, monsieur?[31]

— Oui, oui,[32] — поспішно відповів я, бо пояснення мене задовольнило; але коли месьє Пеле вийшов, зачинивши за собою двері, перше, що я зробив, це оглянув забиті цвяхами дошки, сподіваючись знайти хоч якусь шпарину, котру можна було б розширити, аби зазирнути на омріяне подвір’я.

Але всі мої спроби виявилися марними, бо дошки були щільно підігнані та міцно прибиті. Дивовижно, що я аж так розчарувався. Подумав, як хороше було б поглянути на сад, засаджений квітами й деревами; приємно поспостерігати б за юними мадемуазель та їхніми іграми, вивчати жіночі характери на різних етапах розвитку — при тому, що сам я заховаюся за скромними мусліновими завісками — натомість, через, без сумніву, надмірну сором’язливість директриси, яка перебрала на себе роль дуеньї — я міг споглядати лише голе, засипане галькою подвір’я — з pas de geant[33] посередині та похмурі стіни й вікна пансіону для хлопчиків. Не тільки тоді, а й багато разів опісля, особливо в моменти втоми та смутку, я невдоволено дивився на це вабливе вікно, пристрасно бажаючи зірвати осоружні дошки і хоч одним оком поглянути на омріяну зелень за вікном. Я знав, що поруч з вікном росло дерево, хоча й безлисте нині, бо вночі я часто чув легке шкрябання його гілок об шибки. Удень же, якщо добре прислухатися, то навіть крізь дошки було чутно дзвінкі голоси demoiselles, і, щиро кажучи, мої почуття були в сум’ятті від тих не завжди сріблястих, а часом навіть різких звуків, які долинали з невидимого раю і наповнювали галасом мою самотність. По правді, я інколи навіть сумнівався, чиї вихованці мають сильніші легені — месьє Пеле чи мадемуазель Ретер; стосовно криків та вереску, то в цьому дівчата однозначно залишали хлопців далеко позаду. Я забув сказати, що Ретер — прізвище тієї поважної леді, котра звеліла забити моє вікно. Я сказав «поважна», бо такою вона мала би бути, судячи з її обачної поведінки дуеньї; крім того, ніхто в моїй присутності не говорив, що вона молода. Пам’ятаю, що дуже втішився, коли вперше почув її ім’я: леді звали Зораїда, мадемуазель Зораїда Ретер.[34] Тут, на континенті, вони дозволяють собі примхи при виборі імен — у той час, як ми, англійці, ніколи так не чинимо, бо в нас надто обмежений вибір у цьому.

Тим