Читати книгу - "Виходь за мене, милий, Міа Натан"

  - Завжди будь ласка! - одними очима посміхнувся він.

Незабаром ми вже були у затишній квартирі моїх батьків. Татко відкрив двері й одразу на порозі обійняв мене міцно-преміцно. Мама вибігла з кухні з рушником у руках й також кинулась до мене.

- Зайченятко моє! Як же ми з батьком перелякались! Особливо батько. Я вже думала йому тут щось стане. Мусила його м'ятою відпоювати, бо то всі заспокійливі, що є в хаті.

А й справді, пахло одночасно кавою та м'ятним чаєм.

- Ходім у вітальню. Я вже вам каву приготувала. А ти, - звернулась вона до батька, - допивай свій чай! Гляди, щоб весь випив. Можеш взяти трошки меду.

Він тільки відмахнувся.

Нарешті, ми таки розмістилися у вітальні, маминими стараннями кожен з кухлем свого напою.

Найперше батьків цікавило, що конкретно відбулося. Коли я розповіла, вони вкотре пройнялись вдячністю до Максима. Цього разу за моє чудесне спасіння, а не як зазвичай, за те, що він дивиться за їх малахольною донькою й вони, нарешті, можуть спати спокійно.

Батько, у свою чергу, розповів, що відомо їм. Виявляється, буквально зразу після нападу, до них зателефонував невідомий та сказав, що їх "кровиночку" викрадено, й вони вимагають викуп - якихось 500 тисяч євро. Батько, звісно, відповів, що у них таких грошей немає. Але йому, звісно, не повірили. Дали на збір коштів аж два дні. Звичайно, нагадали як у нас "працює" поліція й натякнули на цілковиту корумпованість цього органу правопорядку, включно з самою верхівкою. Мовляв, не треба турбувати людей. Дайте їм серйозно працювати над дійсно важливими справами, а не ось це ось усе.

Потім татко виклав свої власні міркування з приводу того, що відбулося. Він вважав, можливо й не безпідставно, що це ті самі бандюки, яким ми вже віддали 300 тисяч. Можливо, відчули запах наживи, побачили, що у людей гроші, наче, є, чому б не спробувати зняти з них ще. До того ж, ті попередні бандити стовідсотково були "чиї треба бандити". Татові це дуже добре пояснили, коли він намагався знайти допомогу у поліції щодо постійних погроз та залякувань з їх боку.

Знову таки, тільки дякуючи Максиму ми змогли уникнути самого жахливого. Щоб ми всі без нього робили! Честь йому і хвала на віки вічні! Амінь! А ні, не амінь! Тут таки підключилась мама, мовляв, дай тобі Боже здоров'я, як же нам пощастило, що Всесвіт нарешті послав їх дочці такого путящого чоловіка, рівного якому немає на Землі. Та що там на Землі, у всій безмежній Галактиці! Й знову ж таки, дай тобі, Максимчику, Божої благодаті; сто, ні мало, тищу років життя, обов'язково при здравії. Щось там ще, вже не пригадаю. І от тепер "Амінь!" Начебто.

Як ви вже зрозуміли, це був мій досить таки короткий та досить таки  довільний переказ того марення, що мої батьки видали щодо цієї “святої” людини.

Максим сидів, як янголятко, тільки кліпав оченятами, періодично бурмотів щось типу: "Та ну, що ви!", "Дуже дякую!" й трохи нервово сьорбав уже холодну каву.

Й тут задзвонив батьків телефон. Він підняв слухавку й перемінився в обличчі. За весь дзвінок він не сказав ні слова.

Поклавши слухавку, татко подивився на всіх нас й промовив:

- Судячи з усього, це тільки початок.

Телефонував той самий чоловік, що й раніше. Він сказав, що все ж наполегливо радить збирати гроші, бо невеличкий ексцес виконавця нічого не змінить. Й вони налаштовані полювати на мене до переможного кінця.

Це вже схоже на замовлення. Кому й навіщо все це, не дуже зрозуміло. Й від того ще більш тривожно.

Тут не витримує мама.

- Боже, доцю! Та що з це таке! Як не срачка, так пердячка! Як не з бізнесом біда, так оце ще! Єдина радість - (та-да-да-дам, і що ж це? Прям цікаво!) Максим!  (Хто б сумнівався!). До речі, діти, ви ж все рівно збирались побратися! Так якого тягнути? Швиденько розписались та гайда вже до того вашого, прости Господи, Гонконгу. Поки тут не вляжеться.

Мене на секунду навіть заціпило. Мамо, мамо, що ви таке кажете? Але досить швидко відпустило:

-  Ні, ні, ні! Вже краще, хай мене викрадуть!

- Що ти мелеш? - мама аж взвилась. - У тебе є зайві 500 тисяч? Чи ти думаєш, вони тебе там варениками годувати будуть? (Ненавиджу вареники!) Згвалтують, дякую не скажуть! (Якесь дивнувате поєднання слів.)

- Доню, - підключився батько,- а мама абсолютно права! Це, можливо, єдиний вихід. Не розумію, чому така реакція. Ви ж наче й так збиралися побратися. Щось сталося?

То й що мені накажете робити? Розповідати татові з мамою, що їх дорогоцінний Максимчик цілувався з чужою тьотьою. Не сумніваюсь, й тут я буду винна, а він - святий.

Тут заговорив Максим:

- Я підтримую батьків! (Яка несподіванка!) На мою думку, це найкраще рішення. Я зараз же все організую й через декілька днів ти будеш у безпеці

- Але… - це я роблю ще одну марну спробу відстояти свої права. Проте троє на одну … Та й ще з тяжкою артилерією у вигляді моєї матусі. До речі, черговий залп:

- Ніяких але, сьогодні переночуєте у нас. Постелю вам у твоїй кімнаті. Тільки спробуй! - це вона так майстерно закрила мені рота, що саме відкрився, аби хоч спробувати опротестувати цю батьківську диктатуру.