Читати книгу - "Легенда про зміїне серце, або Друге слово про Якуба Шелю, Радек Рак"

Бескиді не бракує. Заснув, і не снилося йому нічого. Спокійна ніч ішла світом, пахка й дивно тепла, наче це був не листопад, а червень.

Уранці все здавалося дивним сном, наче увечері з’їв надто багато букових горішків. Його жахливо сушило, але він не хотів пити із зачарованого джерела, і згаяв багато часу, перш ніж знайшов у лісі струмок. Пив і пив; вода була солодка, а під зубами скреготіли часточки мулу. Пив ще довго після того, як угамував спрагу, бо ніщо краще не ошукує голоду, ніж вода, а пізньої осені важко знайти в лісі щось, що можна з’їсти.

— Зовсім ні, — озвався хтось за його плечима. Хлопець швидко озирнувся й побачив змія, що обкрутився навкруг букової гілки. — Ідучи вздовж струмка, ти вийдеш до терника. Люди не пам’ятають про це місце, і ніхто туди не ходить збирати терен. Колись тут було поселення, але давно вже всі вимерли від зарази, і навіть дерева, що там ростуть, надто молоді, аби пам’ятати людей. Якщо пошукаєш, знайдеш багато диких яблунь і глоду. Також весь час ростуть у лісі опеньки й хрещений гриб. Можу показати тобі місця, де зимують землерийки й польові миші. Їхнє м’ясо соковите й смачне. В лісі ти не помреш з голоду, приятелю змій.

Куба повернувся до гада спиною. Сплюнув на землю. Досить вже мав змій і чарів, спогади про них зовсім не були приємними.

— Угору проти течії, кажеш? У такому разі я піду за течією.

Так він і зробив, не оглядаючись назад.

Ішов не дуже довго, і сонце ще не встигло високо піднятися, коли він вибрався з лісу й побачив село, яке лежало в долині, а властиво хутір, усього лиш кілька скулених халуп, критих по-бідняцькому дереном. Десь рипнули двері, загавкав пес; у ранковому повітрі звуки летіли далеко, вигострені й чисті. До Куби дійшов запах людських осель: дим, печений хліб, курячий послід. Усе ніби знайоме, але чуже, наче з іншого світу.

Бо так, насправді це вже не був світ Куби.

Хлопець поглядів ще хвильку й рушив назад у ліс. Вгору проти течії.

XVIII. ПРО ЛІС

Повідають, що буковий ліс, який починається у веселій долині Віслоки, тягнеться через цілий Бескид, а Бескид сягає аж до кінця світу, і далі немає вже нічого, тільки чорне море. Ліс є особливим світом. Ним можна мандрувати роками, а він годує і одягає того, кого схоче. Важко здобути прихильність карпатського пралісу, бо він недовірливий і замкнений у собі, а буки весь час стріляють у мандрівника сукуватими очима. Важко — але для приятеля змій кожен ліс відкритий, а особливо той, який виріс на спині Короля, Зміїного Батька.

Приятелеві змій неважко знайти їжу в бескидському лісі навіть у листопаді, коли ліс здається мертвим, але це омана, бо соки все ще пульсують під корою дерев. Букові горіхи, які зовсім не шкодять так сильно, аби лиш не їсти їх надто багато одразу; опеньки, несмачні, коли сирі, але їх легко можна підігріти в якомусь із гарячих сірчаних джерел; корені дикої моркви й кореневища заячої капусти; маленькі й нервові створіння, призначенням яких є загибель уночі з писком в іклах і пазурах сильніших тварин, бо такими є закони лісу, — усе це тут є. А коли вдарять морози і ліс укриється першим снігом, як покришеною облаткою, тоді приятель змій може набити живіт живицею і модриновою глицею, заритися під підстилкою в якомусь із лісних ярів або під упалим буковим деревом і проспати похмурий час, поки зима не відпустить і ліс знову не поросте анемонами.

XIX. ПРО БІЛИЙ МОРОК

Повідають, що Куба перебув ту зиму в лісі, проспавши її, наче борсук; однак є й такі, що розказують зовсім інші речі. Сталося це на міжсвята, тобто в час між польським Різдвом і Різдвом руським. Бо в Бескидах Бог народжується двічі: раз для поляків і раз для руснаків, а оскільки в цих краях часом важко відрізнити, хто є ким, то в деяких родинах святкують двічі. Тому й святкові ярмарки в Яслі й Жмигроді тривають майже пів місяця, і це одні з найбільших ярмарків на всі гори.

Ксеній Рак жив між Бжостком і Пільзном, у маленькому селі, назву якого весь час перекручував і не міг запам’ятати, хоча жив там вже дев’ятий рік, від свого шлюбу з Мар’янкою Стеців. Ксеній, хоча й прийнятий у селі добре і приязно, тужив за руською мовою. Сумно дивився на південь, у бік темних горбів гір, і з року в рік обіцяв собі, що цього разу вже напевно вирушить, аби зустрітися зі своїми на ярмарку. Бо це, врешті-решт, не було аж так далеко.

— Е, чого тобі стільки йти, — казала Мар’янка. — Мусив би вирушити опівночі, щоб дійти до Ясла на світанку. Ціла ніч дороги в один бік і ціла ніч дороги в другий. Сніги, холодно. Хіба не ліпше тобі під периною?

І цього зазвичай вистачало, бо під периною з Мар’янкою бувало цілком приємно, а з часом навіть щораз приємніше, хоча була вона вже старою бабою і наближалася до тридцятої весни життя.

Зазвичай, але не цього разу.

Цієї зими сніги довго не хотіли приходити. Небо було блакитне, як крига, а дороги сухі й проїжджі. Ксеній знав, що кращої оказії не трапиться. Запряг у віз вола, обіч прив’язав піврічне теля, а на сам віз кинув клітку з п’ятьма курми і одним підстаркуватим когутом, копу яєць і трохи медяників, які його баба напекла була на свята. Усе це для того, аби мати привід поїхати на базар. Бачачи це, Мар’янка покрутила головою, але не сказала лихого слова, бо знала, що у Ксенія насправді діється в душі.

— Лиш не напийся, щоб тебе хто не обікрав, — тільки й сказала. — І повертайся швидше, не марнуй часу по дорозі.

Рак напився, ледь-но прибув до міста. Може, обікрали його, а може, просто все пропив, бо коли очуняв пізно ввечері, то не мав ані курей, ані когута, ані теляти, ані яєць, ані медяників, і жодного крейцера в поясі.

Уже добре посутеніло, і небо всіялося зірками. Ксеній глибоко зітхнув. Повітря пахло сіллю і молодим морозом, як свіже прання. Якийсь голос у голові казав руснакові, що недобре вирушати так пізно в дорогу, що краще почекати до світанку; однак зразу ж озвався другий, який нагадував, що Мар’янка буде переживати, а грошей йому не стане навіть на найгіршу господу.

Тож так і