Читати книгу - "Аліса в Дивокраї, Льюїс Керол"

скоріше закінчився суд, — подумала вона, — може б, мені дали поїсти».

Та на це, здавалося, не було ніякої надії. Тоді вона почала роздивлятися навкруги, аби згаяти час.

Алісі до цього не доводилося ніколи бувати в суді, але вона читала про нього в книжках. Їй було дуже приємно переконатися, що вона пам’ятала майже все.

— Це суддя, — сказала вона про себе, — це видно з його величезної перуки.

Суддею, між іншим, був сам Король. Оскільки він нап’яв корону поверх перуки, то почував себе досить незручно, і взагалі перука не личила йому.

«А он то лава присяжних засідателів, — подумала Аліса, — а ті дванадцять створінь (вона мусила сказати “створінь”, розумієте, бо серед них були і звірята, і пташки), мабуть, присяжні». Останнє слово вона повторила про себе двічі або навіть тричі, дуже пишаючись ним. Адже вона була певна, і мала рацію в цьому, що знайдеться дуже мало дівчаток її віку, які б узагалі знали, що воно означає. Хоч, звичайно, і слово «засідателі» годиться також.

Усі дванадцять засідателів заклопотано писали щось на грифельних дощечках.

— Що вони роблять? — пошепки запитала Аліса у Грифона. — Їм нічого записувати, адже суд ще не почався.

— Вони записують свої імена, — шепнув у відповідь Грифон, — щоб не забути їх до того, як скінчиться суд.

— Безголові створіння, — обурилася Аліса вголос, але миттю замовкла, бо Білий Кролик вигукнув: «Додержуйтеся тиші в суді!» — а Король зодяг окуляри та уважно придивлявся до всіх, розшукуючи, хто розмовляв.

Алісі було видно, так немовби вона зазирала поверх їхніх плечей, що всі присяжні засідателі писали на своїх грифельних дощечках: «Безголові створіння». Вона навіть розібрала, що один з них не знав, як пишеться «безголові», і звернувся до сусіда, щоб той підказав йому.

«Уявляю собі, яка плутанина буде в їхніх записах під кінець суду!» — подумала Аліса.

У одного з присяжних грифель скрипів. Цього, звичайно, Аліса не могла стерпіти. Вона обійшла кругом, зупинилася позад нього і дуже скоро знайшла нагоду вихопити у нього грифель. Вона зробила це так раптово, що бідолашний маленький присяжний (це був Ящур Білл) не міг зрозуміти, куди подівся його грифель. Обнишпоривши всі куточки, він змушений був писати далі пальцем. Звичайно, від цього було мало користі, бо від пальця не залишалося ніяких слідів на дощечці.

— Герольд, читай звинувачення! — звелів Король.

По цих словах Білий Кролик тричі протрубив у ріг, потім розгорнув пергаментний сувій і прочитав таке:

Чирвова Краля в літній день

Спекла смачний рулет,

Та той рулет, ще й пару котлет

Украв Чирвовий Валет!

— Обдумуйте ваше рішення, — звелів Король.

— Ні-ні, не зараз! — обізвався Білий Кролик. — Спочатку треба розглянути справу.

— Покличте першого свідка! — наказав Король.

Білий Кролик протрубив тричі та виголосив:

— Перший свідок!

Першим свідком був Капелюшник. Він з’явився з чашкою чаю в одній руці і шматком хліба з маслом у другій.

— Пробачте, ваша величносте, — почав він, — що я приніс усе це сюди. Але я ще не допив чаю, коли по мене прийшли.

— Ви мусили допити, — заявив Король. — Коли ви почали?

Капелюшник зиркнув на Солоного Зайця, який супроводив його разом з Вовчком.

— Здається, чотирнадцятого березня, — промовив він.

— П’ятнадцятого, — сказав Солоний Заєць.

— Шістнадцятого, — додав Вовчок.

— Запишіть це, — звернувся Король до засідателів.

Ті старанно вивели на дощечках усі три дати, потім склали їх і суму перевели в шилінги та пенси.

— Скиньте вашого капелюха! — звелів Король Капелюшникові.

— Це не мій, — сказав Капелюшник.

— Крадений! — вигукнув Король, озирнувшись на присяжних, і ті негайно занотували цей факт.

— Я тримаю їх для продажу, — додав Капелюшник на пояснення. — У мене жодного власного. Я капелюшник.

Тут Королева одягла окуляри і втупила суворий погляд у Капелюшника. Той зблід і засовався.

— Давай свої свідчення, — звернувся до нього Король, — і не хвилюйся, інакше я накажу негайно стратити тебе.

Було очевидно, що така заява не підбадьорила свідка. Він переступав з ноги на ногу, злякано зиркаючи на Королеву. Вкрай розгубившись, він відкусив великий шматок від чашки замість хліба з маслом.

Саме в цей час у Аліси з’явилося якесь дивне відчуття, що спочатку страшенно збентежило її. Потім вона зрозуміла, в чому справа: вона знову почала рости. Спершу вона хотіла встати і покинути зал суду. Але, подумавши, вирішила залишитися там, доки вистачить для неї місця.

— Не натискуй так, — сказав Вовчок, що сидів поруч. — Мені вже нічим дихати.

— Я нічого не можу вдіяти, — дуже лагідно пояснила Аліса. — Я росту.

— Ти не маєш права рости тут, — сказав Вовчок.

— Не говори дурниць, — сміливіше промовила Аліса. — Ти ж знаєш, що ти теж ростеш.

— Так, але я росту поступово, — сказав Вовчок, — а не так по-дурному. — Він сердито підвівся і перейшов на другий бік залу.

Увесь цей час Королева не зводила очей з Капелюшника, і саме коли Вовчок переходив через зал суду, вона звернулася до одного з придворних офіцерів:

— Принесіть мені список співаків на останньому концерті.

Тут Капелюшник затремтів так, що у нього злетіли з ніг черевики.

— Давай свої свідчення, — сердито повторив Король, — інакше я накажу стратити тебе, незалежно від того, хвилюєшся ти чи ні.

— Я бідний нікчемний чоловік, ваша величносте, — почав Капелюшник тремтячим голосом. — Я зовсім недавно почав пити чай... десь тиждень тому... З маслом і хлібом, що чомусь робився таким тоненьким... та ще чай мигає...

— Що, що мигає? — запитав Король.

— Це починалося з ча... — пояснював Капелюшник.

— Ну, звичайно, чай починається з Ч! — обірвав Король.

— Я бідний чоловік, — вів своє Капелюшник. — З того часу майже все мигає... А Солоний Заєць сказав...

— Я не говорив! — швидко перебив його Солоний Заєць.

— Говорив! — твердив Капелюшник.

— Я заперечую! — вигукнув Солоний Заєць.

— Він заперечує, — промовив Король. — Викинь цю частину.

— Ну, хай там як, Вовчок сказав... — продовжував Капелюшник, схвильовано озираючись, бо боявся, що той теж буде заперечувати.

Але Вовчок не заперечував, бо міцно спав.

— Після цього, — продовжував Капелюшник, — я одрізав ще хліба з маслом...

— Але що ж сказав Вовчок? — запитав один з присяжних.

— Не пригадую, — відповів Капелюшник.

— Ти повинен пригадати, — підкреслив Король, — інакше я накажу стратити тебе.

Бідолашний Капелюшник упустив чашку і хліб з маслом і впав на одне коліно.

— Я бідний, нікчемний чоловік, ваша величносте, — почав він.

— Ти дуже нікчемний оратор, — сказав Король.

Тут одна з морських свинок зааплодувала, але її негайно вгамували судові пристави. (Це досить складна справа, та я поясню вам, як це робиться. У приставів був парусиновий мішок на зашморзі. У нього вони запхали морську свинку, вниз головою, і сіли на неї зверху.)

«Добре, що я побачила, як це робиться, — подумала Аліса. — Я так часто читала в газетах у кінці судових звітів: “З боку присутніх були спроби аплодувати, але судові пристави негайно вгамували їх”. До цього часу я не розуміла, що це означає».

— Якщо це все, що тобі відомо в цій справі, ти можеш спуститися вниз, — провадив Король.

— Я не можу спуститися нижче, — промовив Капелюшник, — я й так на самісінькій підлозі.

— Тоді можеш присісти, — відповів Король.

Тут