Читати книгу - "Страта голодом, Семен Старів"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
За ними звітувала решта селян. Хто викликав когось на змагання, той уже мав спокій. Зате викликаному треба було або прийняти виклик на соцзмагання, або відмовитись. Якщо він відмовлявся, казав «ні», то чому? Якщо «так», то чому він і досі не ввійшов до списку передових радянських громадян, себто – чому не вступив до колгоспу? Це була дуже делікатна ситуація для кожного чесного селянина, котрий не міг дозволити собі розкоші відмовитись без пояснення причин або просто послати все начальство під три чорти, чого йому, безсумнівно, найбільше хотілося. З другого боку, він не міг знайти поважної причини, коли відмовлявся. Пробурмотіти: «Я ще не готовий!» – оце й усе, на що здатен був здобутися селянин. Але ця відповідь лише наражала його на нові залякування і принуки.
Закінчивши з підсумками змагань, збори переходили до такого пункту порядку денного, як персональні звіти. Кожен мешканець нашої стохатки мусив виступити перед зібраними і відповісти на питання, чому він ще й досі не вступив до колгоспу, і пояснити, коли він має намір нарешті зробити цей крок.
Такі збори затягувалися щоразу до глупої ночі, а в неділю тривали з ранку до вечора. Голодні й залякані, селяни сумирно вислуховували все й покірно відповідали по тисячі разів на ті самі запитання, але затято стояли на своєму. Ніщо не могло їх здолати. У всякому разі, так вони гадали.
Однак партійні активісти також не збиралися здаватись. Вони провадили війну і знали, що коли одна тактика не діє, треба вдаватись до іншої. Саме так вони й вчинили.
Наприкінці лютого й на початку березня 1930 року партійні верховоди проаналізували ситуацію, перегрупували свої сили, змінили тактику і завдали нищівного удару.
Однієї неділі ми довідалися, що все начальство по стохатках, десятихатках, п'ятихатках та інших підрозділах у цілому селі – крім Хижняка, Хоменка й «товариша Юди» – змінилося. Декого з них, чиї підрозділи відставали у проведенні колективізації, розіслали по сусідніх селах, а до нас тим часом прибули деякі активісти з інших сіл та містечок. У незнайомому оточенні ці сільські висуванці ставали ще агресивнішими.
Десь о цій самій порі партійні стратеги запровадили на селі нову тактику, яку ми образно назвали «пси гризуться між собою». Тепер ті господарі, що раніше вважалися за куркулів і переслідувалися в той чи інший спосіб, однак ще втрималися на селі, раптом увійшли в ласку партійного начальства і стали масово залучатись до активної партійно-державної роботи. Нова тактика навіть перевершила сподівання її ініціяторів. Селянам сказали, що вони заслуговують на розстріл, але партія дає їм останній шанс довести свою корисність. Їхнє завдання полягає в тому, щоб допомогти партії та урядові колективізувати селян. Ну і звичайно, якщо вони будуть гідні того, то їх самих також приймуть до колгоспу. І ці так звані куркулі зробилися найзапеклішими активістами, тому що їхнє бажання показати себе «гідними» спонукувало їх стати безжалісними виконавцями партійних накреслень.
Більше того: самі з діда-прадіда селяни, вони чудово зналися на селянській психології, тож і виявляли більше сприту й винахідливости щодо методів та способів, як примусити своїх односельців скоритися партійній політиці та її вимогам.
РОЗДІЛ СЬОМИЙ
Я мало що пам'ятаю про свого батька, бо 1919 року, коли він помер, мені було всього три роки. Але його похорон виразно зберігся в моїй пам'яті. Біля батькової труни стояв червоноармієць. Такий у червоному кашкеті і зі здоровенною рушницею з багнетом, настромленим на цівку, в руці. Він стояв безмовно й непорушно, ніби витесаний з граніту, і дивився просто перед себе кудись у простір. Хлопці казали пізніше, що як тільки хтось підходив до труни надто близько або пробував підняти віко, – червоноармієць робив порух, підносив рушницю навпереваги і промовляв якісь незрозумілі слова. Мій брат казав, що він і всі інші прийшлі у військових одностроях говорили не по-нашому.
Того дня в нас за порогом на подвір'ї було багато людей, яких я доти ніколи не бачив. Пам'ятаю, що вони всі були в червоних кашкетах та одностроях, а приїхали до нашої хати верхи на конях.
Батькове тіло лежало в домовині, яка стояла на лаві під образами в тому кутку кімнати, що виходив до сходу сонця. Пригадую ще, як нас, трьох дітей небіжчика – мене, мого шестирічного старшого брата й меншого, ще зовсім малого – привели тремтячих до домовини прощатися з батьком. Хоч я батька й не бачив, бо домовина була накрита віком, мені сказали попрощатися з ним і поцілувати. Хтось підняв мене на руки, і я, пам'ятаю, припав губами до того місця віка, під яким мало би бути татове обличчя. Також пам'ятаю, як мама та всі інші люди – родичі й сусіди – голосили й плакали. Але я не плакав. Ці незнайомці в червоних кашкетах, зброя, однострої й коні полонили мою увагу дужче, ніж батько-небіжчик.
Минали роки, я підростав, і ця картина часто спалахувала в моїй уяві, збуджуючи цікавість. Хотілося знати, що саме трапилося того дня, але мама завжди якось ухилялася од відповіді на мої розпитування. «Батько помер», – казала вона, а як помер і від чого помер – про це не говорила ніколи.
Так тривало аж до одного вечора, коли ми прийшли додому з чергових загальносільських зборів, на яких куркулів проголосили «ворогами народу», – тоді мати наважилася розповісти нам усю правду.
Землі в мого батька ледве вистачало на те, щоб годувати сім'ю, яка все розросталася, і сплачувати податки, які теж раз-у-раз більшали. Він мав усього шість десятин орного поля, одного коня (ніяк не міг стягтись на пару до нього), корову, кількох свиней і трохи свійської птиці коло хати. Наймитів він не тримав, не було для чого. З усією роботою справлявся сам, і робив її радо; часом ще й іншим допомагав або наймався для заробітків у місті осінньої та зимової пори.
Та все ж йому вдалося вибитися в заможні господарі. Вихований у традиційних сільських звичаях, він був працьовитою і невтомною людиною. Своє невеличке господарство він поставив так, що сусіди могли б і повчитися в нього. Він, сказати б, переорієнтував його на потреби ринку. Свіжа городина й садовина – у нього завжди знаходилося з чим вибратись на базар до сусідніх містечок.
Відпрацювавши тяжко цілий тиждень, він кожної неділі
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Страта голодом, Семен Старів», після закриття браузера.
