Читати книгу - "Порушник праху, Вільям Фолкнер"

class="p1">— Я хочу найняти когось… — і затнувся. І, спостерігаючи за ув’язненим, він подумки згадав одну літню пані, зараз покійну сусідку, яка носила фарбовані накладки-шиньйони і завжди лишала на полиці у коморі велику миску спечених удома булочок для всіх дітей на вулиці, а одного разу влітку (йому було тоді ледь сім чи вісім) навчила їх грати в п’ятсот: сидячи за картковим столом у своїй тінистій критій бічній галереї спекотними літніми ранками, вона, плюючи на пальці, виймала карту з колоди і клала на стіл. Її рука, звісно, ще готувалася взяти карту, але просто лежала біля колоди, напохваті, коли наступний гравець викривав себе якимсь несподіваним порухом чи жестом радості або тріумфу або, може, тяжко дихаючи у прагненні перегнати, перемогти, після чого вона швидко казала: «Зачекай. Я не ту взяла», — і клала свою карту назад, хапала іншу й ходила з неї. Це було достоту як вчинив Лукас. Він і раніше сидів тихо, але зараз немов закам’янів. Здавалося, він навіть не дихає.

— Найняти когось? — спитав дядько. — У тебе вже є адвокат. Я вже взявся розглядати твою справу, ще до того, як прийшов сюди. Я розповім тобі, як чинити, щойно ти розкажеш, як усе сталося.

— Ні, — відповів Лукас. — Я хочу когось найняти. Це не конче має бути адвокат.

Тепер його дядько втупився на Лукаса.

— Зробити — що?

Він дивився на них обох. Тепер це не було дитячою грою у п’ятсот без ставок, яку він пригадав, а більше нагадувало покер.

— То ви зробите чи не зробите одну справу? — спитав Лукас.

— Ти не збираєшся сказати мені, чого хочеш, доки я не пообіцяю, що це виконаю? — підсумував дядько. — Гаразд, — вів далі він. — Тепер я розповім тобі, що ти маєш робити. Отже, що сталося вчора? Мені потрібні точні факти.

— Значить, ви не хочете цю справу, — сказав Лукас. — Ви все ще не сказали «так» чи «ні».

— Ні! — вигукнув його дядько різко й занадто голосно, одразу схаменувшись, але знову заговоривши, ледве надавши розгніваному голосу справді спокійного звучання: — Тому що ти не можеш нікому пропонувати жодних справ. Ти у тюрмі, і це вже від Божого милосердя залежить, чи не витягнуть тебе звідси ті кляті Ґаврі та не повісять на першому ж ліхтарному стовпі. Як це вони дозволили тобі дістатися міста, досі не розумію…

— Чо’ брати у голову, — сказав Лукас. — Мені треба…

— Чо’ брати у голову! — вигукнув дядько. — Ти от скажи тим Ґаврі, аби просто не брали у голову, коли вломляться сюди. Скажи їм, з Четвертої дільниці, щоб забули… — він замовк, і знову було вельми помітно, що він докладає неабияких зусиль, аби стишити розлючений голос, надаючи інтонаціям спокою. Він глибоко вдихнув і видихнув. — А тепер. Розказуй мені все в точності, що сталося вчора.

Наступної миті Лукас не відповідав, сидячи на койці, поклавши руки на коліна, непроникний і стриманий, не дивлячись на дядька, а вуста злегка ворушилися, нібито щось пригублюючи на смак. Він сказав:

— Їх там було двоє, напарники. Вони щоразу ліс купували, який на тій лісопильні пиляли…

— Хто вони? — спитав дядько.

— Вінсон Ґаврі був одним із них.

Дядько довго дивився на Лукаса. Але тепер заговорив цілком спокійно.

— Лукасе, — мовив він, — чи спадало тобі колись на думку: якби ти звертався до білих «містер» і поводився з ними як з панами, то, може, не сидів би зараз тут?

— Мабуть, зараз чудовий час, щоб почати, — сказав Лукас. — Називатиму «містерами» тих людей, коли вони виволочуть мене звідціля та розкладуть піді мною вогнище.

— Нічого з тобою не станеться, доки не постанеш перед суддею, — сказав дядько. — Хіба ти не знаєш, що навіть Четверта дільниця не сваволить із містером Гемптоном — принаймні не тут, у місті?

— Шериф Гемптон зараз у ліжку, у себе вдома спить.

— Але містер Вілл Ліґейт так і сидить там, унизу, на східцях з дробовиком навпереваги.

— Не знаю ніякого Вілла Ліґейта.

— Мисливця на оленів? Того, який потрапляє у кролика на бігу, з гвинтівки тридцять-тридцять?

— Ха, — промовив Лукас. — Ці Ґаврі не олені. Мо’, вони пуми або пантери, та точно не олені.

— Гаразд, — сказав дядько. — Тоді лишуся тут, якщо тобі так буде краще. А тепер — до справи. Отже, Вінсон Ґаврі і ще якийсь інший чоловік разом закуповували пиломатеріали. Хто цей інший чоловік?

— Вінсон Ґаврі досі єдиний, кого публічно знають.

— І він публічно заробив кулю собі в спину, серед білого дня, — сказав дядько. — Що ж, це один зі способів зробити людину публічною… Гаразд, — вів далі дядько. — Ким був цей інший чоловік?

Лукас не відповів. Він не рухався — можливо, навіть не чув, сидячи тихо і неуважно, навіть не чекаючи на питання: просто сидів собі, доки дядько спостерігав за ним. Тоді дядько сказав:

— Гаразд. Що вони робили з матеріалами?

— На лісовому складі сортували, доки не подрібнять та на кругляки не розпиляють, а потім щоб усе разом продати, коли розпиляють. Там був тільки один, інший, який приїздив поночі та витягував цю деревину, приїжджав пізно, як стемніє, на вантажівці, та забирав ліс і віз до Ґлазґо чи до Голлімаунта, і там продавав, а гроші — собі у кишеню.

— Звідки ти знаєш?

— Я їх бачив. Стежив за ними.

Він ні на мить не сумнівався в його словах, бо згадав Ефраїма, батька Паралі, перед смертю, старого-старого вдівця, який майже цілий день дрімав і прокидався у кріслі-гойдалці на галереї будинку Паралі влітку, і біля каміна — узимку, а вночі блукав шляхами, не щоб кудись утекти, а просто так, аби рухатися, опиняючись інколи за п’ять-шість миль від міста, доки не повертався на світанні й знову не дрімав, постійно прокидаючись, цілий день у кріслі.

— Гаразд, — мовив дядько. — Тоді що?

— Це все, — сказав Лукас. — Він просто накрадав силу-силенну деревини щоночі або майже щоночі.

Його дядько дивився на Лукаса, може, секунд зо десять. Він вимовив спокійним голосом із ледь приглушеним подивом:

— Значить, ти взяв свій пістолет і пішов виправити несправедливість. Ти, чорномазий, узяв пістолет і пішов, щоб виправити несправедливість між двома білими. А на що ти очікував? На що?

— Та ні на що я не очікував, — відповів Лукас. — Я хотів…

— Ти пішов до магазину, — сказав дядько, — але тобі пощастило спочатку зустріти Вінсона Ґаврі, ти пішов за ним до лісу та розповів йому, що напарник його грабує і, цілком природно, той тебе почав клясти, обізвав брехлом чи ще якось — правда це чи ні, але природно, що він вчинив би так; може,