Читати книгу - "Ми - Bellingcat. Онлайн-розслідування міжнародних злочинів, Еліот Хіггінс"

точно встановити тип боєприпасів, що вказувало б на винну сторону. Протягом півтора року я переглядав чи не кожне нове відео із Сирії. Жодного разу я не бачив, щоб опозиція мала хоч один такий снаряд, як використані у двох хімічних атаках. І систем для запуску таких снарядів у них теж не було. Якби повстанці мали таке передове озброєння, то навряд чи заморочувалися б із халтурною саморобною артилерією.

Урядові ж сили, безумовно, мали реактивні снаряди М-14, а загадкові циліндричні UMLACA вже з’являлися в попередніх підтверджених атаках режиму. Також я помічав боєприпаси такої конфігурації в імовірних хімічних атаках, які лишилися майже незадокументованими, зокрема в південному містечку Адра двома тижнями раніше. Відео з тієї місцевості демонструвало, як на вулиці б’ється в конвульсіях собака: лапи й голова в нього смикалися 121, наче від ураження нервово-паралітичною речовиною. Більшість глядачів зациклилася на нещасному псі, але я дивився відео не для того, щоб розбурхати свій гнів. Я шукав вагомі докази, мене цікавило озброєння. Коли атаки повторилися в Гуті, я знову побачив боєприпаси UMLACA. Тепер зв’язок був очевидним.

Якби експерти ООН визначили, що снаряди містили отруйні хімічні сполуки, це привело б до висновку: відповідальність за атаки несе уряд 122. Урешті-решт Обама вирішив не завдавати військових ударів, приставши на російську пропозицію, за якою Сирія мала офіційно заявити про наявність запасів хімічної зброї та погодитися їх знищити 123. Невдовзі з’явився звіт експертів ООН, де вони підтвердили застосування зарину 124. Вони додали, що в атаках було використано боєприпаси двох видів: турбореактивні снаряди М-14 і снаряди калібру 330 мм невідомого походження — UMLACA.

Ще одне ключове свідчення з’явилося завдяки російськомовній інформагенції ANNA, чиї журналісти отримали акредитацію в Сирії за кілька тижнів до хімічних атак. Вони висвітлювали великий наступ у Дамаску за допомогою камер GoPro, встановлених на танках. За знімками пошкодженого UMLACA я вже визначив траєкторію снаряда, простеживши її на вікімапії до району, де був сирійський військовий об’єкт, оточений підконтрольними повстанцям територіями. Тепер ці координати стали в пригоді. Геолокувавши відео з трансляції ANNA, я зумів відтворити, як сирійські урядові сили поступово відвойовували смугу землі, що з’єднала ізольовану військову базу з контрольованою урядом територією. Я міг точно позначити на карті, де й коли перебували урядові війська 125. На одному з відео репортерів ANNA сирійський військовий пояснює план: захопити стратегічну ділянку території, а потім атакувати навколишні райони Гути, утримувані повстанцями. Ця фаза кампанії мала початися 21 квітня 2013 року — саме в день заринової атаки. Заміри у звіті ООН вказували на місце, звідки могли бути випущені хімснаряди. Коли я переніс їх на карту, гіпотетична точка запуску снарядів опинилася саме на тій ділянці, яку урядові війська нещодавно відвоювали в повстанців 126. «Від цього звіту мороз по спині, — заявив генсек ООН Пан Ґі Мун. — Ці висновки не лишають жодного сумніву. Їхні дії виходять за всякі рамки. Це воєнний злочин» 127.

Лише сили Асада мали таке озброєння. Сили Асада мали пускові майданчики. Сили Асада були у виграші після цих атак. Сили Асада публічно заявили, що планують агресивну кампанію саме в той день, коли відбулися заринові атаки, і в тому місці, де вони відбулися. Попри це прихильники режиму відкидали всі звинувачення. Іранський інформканал Press TV опублікував статтю під заголовком «П’ять побрехеньок, щоб розкрутити звіт ООН по Сирії», де першу нібито брехню закинули мені, «диванному британському оглядачеві». Згідно зі статтею, раніше я встановив, що два типи боєприпасів, використані в атаках у Гуті, були на озброєнні в урядових збройних силах, проте я замовчав той факт, що повстанці мали «схожі за конструкцією та дією снаряди, але дещо менші» 128. Химерна аргументація: це як висунути підозру людині, яка ніколи не торкалася конкретного знаряддя вбивства, але торкалась якоїсь іншої зброї. Однак дезінформація і не має бути раціональною. Пропагандисту досить звинуватити, а далі спостерігати, як сумнів просочується в обговорення теми.

Був іще один показовий випадок. Я отримав дивного електронного листа, де мені радили вивчити три відео, які доводять, що напади на Гуту здійснили повстанці. На відео була аматорська фальсифікація, де нібито повстанці, демонстративно тицяючи в камеру нашивками ісламістської фракції, заявляли, що стріляють снарядами UMLACA. Усі вони при цьому були в протигазах — мабуть, щоб довести, які смертоносні їхні боєголовки. Однак протягом усього запису дуже добре чути голос оператора, який, вочевидь, був без протигазу. Крім того, вони стріляли з гаубиці Д-30, ніяк не пов’язаної з атаками 129.

Російські чиновники теж виголосили цілу низку брехливих заяв, намагаючись так усе заплутати, щоб громадськість відмовилася від спроб з’ясувати, хто за що відповідальний. Спершу вони твердили, що снаряди запустили повстанці. Потім — що повстанці все сфабрикували, адже на відео зазначено дату 20 серпня, за день до атак. Проте на поставленому під сумнів ютуб-ролику було зафіксовано час регіону, де розташовані сервери, тобто Каліфорнії, що відстає від Сирії на десять годин. Далі Росія почала цитувати черницю матінку Аґнесу, яка раніше виступала на боці режиму Асада і звинувачувала опозицію в різанині в Хулі 130.

Почувши, що легендарний репортер Сеймур Герш опублікував велику статтю про атаки на Гуту в London Review of Books 131 у грудні 2013 року, я одразу її прочитав. Уперше з роботою цього журналіста, лауреата Пулітцерівської премії, я познайомився ще підлітком, коли був у захваті від журналістів-розслідувачів, які викривали американські зовнішньополітичні злочини. Багато років Герш спеціалізувався на махінаціях уряду США і видавав сенсації одна за одною. Тепер він казав, ніби має ще одну. Він висловив сумніви, що цей воєнний злочин насправді скоєно урядом Асада, і заявив, що повстанці-джихадисти освоїли виготовлення зарину, а адміністрація Обами «дуже ретельно підібрала розвіддані, щоб виправдати удар проти Асада». У своїй статті Герш поставив багато запитань. Річ була в тім, що відповіді на більшість із них у мене були задовго до того. На жаль, опус Герша був прикрою нісенітницею.

Сьогодні журналісти, які висвітлюють конфлікти у важкодоступних зонах і при цьому