Читати книгу - "Леся Українка. Книги Сивілли, Тамара Гундорова"

американсько-палестинський науковець Едвард Саїд присвятив природі орієнталізму ціле дослідження («Орієнталізм»), яке з’явилося 1978 року й започаткувало цілий напрям постколоніальних студій. В «Орієнталізмі» йдеться про те, що Захід створив свого двійника на Сході, послуговуючись цілою низкою «інтересів», а не лише бажанням пізнати й зрозуміти Орієнт. Це пізнання поєднувало своєрідне привласнення та контролювання Сходу, передусім уявно, через репрезентацію та конструювання його «інакшості». У наукових дослідженнях, подорожніх щоденниках, історичних і соціологічних описах, фантазіях, зрештою в численних художніх творах, особливо починаючи з романтизму, Орієнт «туристизується», виступає відмінним, новим, альтернативним світом, на який спрямований погляд із Заходу. Образ його можна контролювати, можна ним маніпулювати, а також інкорпорувати його в західний світ, скажімо, у вигляді орієнтальних колоніальних товарів чи екзотики.

Двадцяте століття стає епохою туризму, зокрема орієнтального. Кліматичний туризм набуває поширення і масовості з кінця XIX століття. Загалом туризм виявляється важливим феноменом модерності й пов’язаний зі становленням масової культури, розвитком технологій, зростанням мобільності населення, а також пошуками нових тілесних і духовних практик.

Однак туристичні поїздки виконують не лише функції географічного переміщення, але є рухом «у плоті» й пов’язані з «формами тілесного задоволення», як твердить Уррі [97]. Як істота, турист є не абстрактною особою, а має прикметні особливості раси, статі, характеру, і всі ці чинники включаються в його взаємодію з новими «місцями», ставлячи його «лицем» до людей і місць. Адже модерний світ охоплений процесами «виробництва» і «споживання місць», а «погляд туриста» з маргінального явища, яким він був упродовж минулих століть, опиняється в центрі модерного світу.

У поезії «Хамсін» Лесі Українки, що відкриває цикл «Весна в Єгипті», зв’язок із локальним місцем і тілесність є виразно маркованими — ідеться про очі та зір «чужинки», яку погрожують осліпити. Окрім того, її сприйняття пов’язане зі слуховими й візуальними чуттєвими асоціаціями. Загалом, включаючись у певні взаємодії з орієнтальними місцями, туристи встановлюють складні стосунки між тілесними відчуттями й соціокультурними та чуттєвими ландшафтами, опосередкованими дискурсом і мовою [8].

Як твердять дослідники, чи не основний досвід туриста — зоровий, адже задоволення полягає в тому, щоб дивитися, бачити, оглядати оточення. Такий «туристичний погляд» пов’язаний з екзотизацією локальних місць, перетворенням їх на предмет споглядання, на фетиш-об’єкти, він несе в собі передусім естетичний інтерес і зазвичай позбавлений знання та моральних питань, зокрема у ставленні до тубільного населення. Нові технології споглядання, як-от фотографії, поштові листівки, путівники, закріплюють такий погляд і сприяють його споживанню. «Туристичний погляд» як такий загалом допоміг створити мобільний модерністський світ [97]. При цьому частиною його стає не лише тіло туриста чи туристки, що дивиться й рухається, але й тіло, на яке він чи вона дивляться. Тіло також презентує себе, виставляє на огляд, перетворюється на спектакль — спокушаючи силою, шармом, умінням, сексуальністю.

«Хамсін» Лесі Українки можна вважати коментарем до описаного механізму туристичного сприйняття. Лірична героїня вірша — «чужинка» — подана в момент зустрічі з духом місця (пустелі), цим своєрідним genius loci[22], і ця зустріч перетворюється на ситуацію колоніального нерозуміння.

Вірш розпочинається сценою великої піщаної бурі в єгипетській пустелі, де «розгулявся рудий Хамсін»:

Рудий Хамсін в пустині розгулявся,

Жагою палений, мчить у повітрі,

Черкаючи пісок сухими крильми,

І дише густим полум’ям пекучим [85, с. 363].

Перша асоціація, яку викликає ця сцена в ліричної героїні, переносить її додому й наповнюється знаками звичного й зрозумілого українського світу. Буря асоціюється в неї з весіллям, пісок співає, «мов сопілка», а піщані камінці «на бубнах приграють»:

Якесь весілля дике! Мов сопілка —

Співа пісок, зірвавшися зненацька

З важкої нерухомості своєї,

А камінці на бубнах приграють [85, с. 363].

Як «чужинка», себто іноземка, героїня, близька до автобіографічного «Я», перебуває між двома світами, «своїм» і «чужим», а її чуттєве сприйняття і проникнення в новий географічний ландшафт піщаної пустелі засновані передусім на чуттєвому досвіді, пов’язаному з домом і поліськими краями. У наступних поезіях циклу «Весна в Єгипті» рідні асоціації домінують, зокрема в образі «вітрецю мого рідного» — «північного гостя». До нього звертається лірична героїня, намагаючись знайти рідну душу. Однак сам вітер також змінюється, потрапивши з холодних волинських лісів у гарячу африканську пустиню. «Чужість» цього вітру на африканському континенті, де він літає огнем і стає палким, як Хамсін, однак, є тимчасовою. Він-таки приносить із рідної сторони «луну» — відгомін — і відгукується на запит ліричної героїні.

Чи не сподобались пустині

Його зальоти? Чи згадав

Далеку милу й заридав

Дрібними слізьми на чужині?

Шепоче вітер в мокрім листі:

«Се ж я з твоєї сторони

Приніс оці плакучі вісті, —

Якої ще тобі луни?..» [85, с. 366].

Пустиня і сам єгипетський Орієнт здаються, на перший погляд, непроникними й чужими для ліричної героїні, замкненій на асоціаціях зі своїм рідним світом і наділеній типово західною ідентичністю, відчуженою від інакшого їй світу. Їй близький, звичний і рідний молодець-вітер, бо він відділяє її від важкої, гарячої тиші, розлитої Сахарою — афри, а її асоціації засвідчують напруженість когнітивного та чуттєвого зв’язку з новим локальним ландшафтом.

Однак у вірші «Хамсін» маємо ще одну перспективу. Ідеться ще про один вітер — гарячий, «жагою палений», нищівний піщаний вітер Хамсін, народжений в північноафриканській пустелі. Він є духом цього місця, на честь його танцюють «вітряні дівчата». Саме до них приглядається «чужинка».

Хто ж там у жовтій та сліпучій млі

На честь Хамсінові таночки водить?

Щось віє покривалами тонкими,

Так прудко-прудко крутячись у танці…

Якісь таємні вітряні дівчата,

Веселі діти смутної пустині? [85, с. 363].

«Пола киреї жовтої» Хамсіна, якою той загортає своїх дівчат, та й самі напівпрозорі дівчата-танечниці викликають у «чужинки» образи рідного краю і набувають українського колориту. Більше того, ці образи з’являться пізніше в «Лісовій пісні», де лісовик огорне киреєю Мавку, рятуючи її від чужих поглядів і застерігаючи від людських стежок, а «таночки» піщаних «таємних вітряних дівчат» перевтіляться у грайливі танці лісових німф і русалок.

Коли б вірш закінчувався на цих асоціаціях і культурних знаках, можна було б говорити про тотальну нечутливість Лесі Українки до Орієнту. Однак сам Орієнт, персоніфікацією якого і є Хамсін, вносить у свідомість «чужинки» напругу. Демон пустелі наділяється