Читати книгу - "Теплі полярні ночі, Юрій Тарнавський"

угору-вниз і обертаючись в один та інший бік. Голови в усіх дивно перехилилися на один бік, наче вони заздалегідь про таке домовилися.

Як і тоді, коли страчували юдеїв, мене не так шокувало видовище вбивства, як його буденність. Усе сталося так мирно, тихо й без спротиву, що не видавалося правильним.

За хвилину чи дві повішені вгамувались і безвільно повисли на линовках, обертаючись навсібіч, ніби намагаючись краще роздивитися натовп.

Я відчув таку відразу, що не міг дивитися, тож відвернувся, проштовхався крізь натовп і заховався за однією з колон під аркою, що оточували площу, спершись на неї спиною.

Так тривало недовго, бо несподівано я побачив перед собою здивованого батька. Він сердито запитав мене, що я тут роблю. Після мого пояснення він нічого не сказав, просто взяв мене за руку і повів з площі. Натовп уже почав розсіюватися, і ніхто не завадив нам піти.

Пізніше я дізнався, що то повісили не партизан, а цивільних, яких вибрали випадково, а страта була покаранням за те, що партизани вбили німецького вояка.

4

Ховали живцем?

Постійно снували чутки про людей, похованих живцем. Відкопували труни й виявляли в них ознаки несамовитої боротьби, що вказувало на те, що, коли людей ховали, вони ще були живі: подряпані віка й боки трун, пошматований одяг, щоки в глибоких борознах від нігтів, під нігтями — м’ясо, видряпані очі, відкушені губи, погризені до кісток пальці. Щоб запобігти випадковій помилці, до рота нібито померлого треба було підносити люстерко, і якщо воно запітніє, людина ще жива.

Це впливало на твої сни?

Багато з них повторювалися. Якщо люстерко вкривалося сажею, людина точно була мертва. На величезні чорні галери з чорними вітрилами, що стояли на вершинах пагорбів, піднімалися мерці в чорному, з чорними парасолями й валізами в руках, мерці широко всміхалися й махали, коли галера втопала в землю, як зазвичай осаджується корабель, коли його вперше спускають на воду. Мерці в трунах мчали донизу стрімкими схилами, вкритими мокрою слизькою травою, сміючись і радісно вигукуючи, як діти, що взимку спускаються санками із гори. Кістяки, поклавши руки один одному на плечі, ставали в коло і танцювали запальний гуцульський аркан.

Великодній тиждень?

Мені подобалися всі релігійні обряди — як згадані різдвяні, так і великодні, що складалися зі служби на Воскресіння ще вдосвіта, зустрічі перших сонячних променів словами «Христос воскрес!», які виспівували під життєрадісний святковий передзвін, поцілунків ближнього тричі з повторенням цих слів, а особливо — святкування наступного Поливаного понеділка, коли люди обливали одне одного водою, а ще — Зелених свят, на Трійцю, коли хати зсередини прикрашали гіллям з лискучим молодим зеленим листячком. Але найбільше я любив Великодній тиждень.

Було чудово намагатися поститися разом з батьками з понеділка до суботи, не пити цілий день, їсти лише черствий хліб, варену картоплю і квашену капусту, присмачену кмином і соняшниковою олією, вночі стояти в церкві годинами, слухаючи трагічну історію страстей Христових, яку супроводжував жалобний спів, від четверга чути не церковні дзвони, а стук дерев’яних молоточків по дошках, що висіли на ланцюгах під церковним піддашком. Хлопців заохочували так робити, і я стояв з іншими, чимдуж дубасячи дошку молоточками, які тримав у обох руках, не опускаючи їх, доки ставало сил. Від звуку розходилась дзвінка луна.

Ще були дерев’яні калаталки, що складалися з ручки, шматка дошки у формі кола на однім кінці й маленького молоточка, який стукав по цьому колі, коли було трясти калаталку. Дітлахи бігали з ними цілий день, радісно й уперто торохкаючи й сповнюючи повітря гучним стукотом.

Вразливий звук дерева, що швидко й безнастанно б’є об дерево, проникав місто і все довкілля, три дні нагадуючи всім про справжню суть життя, приховану впродовж усього року за радістю й щоденною метушнею.

Маївки?

Щовечора впродовж травня, доки не сідало сонце, у церкві відправляли служби, присвячені Діві Марії, звані маївками, в яких я дуже любив брати участь. Близько години стоїш у натовпі, переважно серед дітлахів твого віку, поруч — багато однокласників, хором ви співаєте нескінченні наспіви, що славлять Маріїні чесноти. Фраза постійно повторюється, але щоразу в ній з’являється нове слово в тому ж місці. Врешті ти припиняєш думати, робиш це вже автоматично, і ти вже не ти, а невід’ємна частина групи. Стоїш, роззявляючи й закриваючи рота, випускаючи з нього звуковий потік, твої ніздрі лоскоче солодкий запах ладану, а в очах — блакитні скрутні, що ліниво плинуть у тьмяному світлі, що струменіє крізь вікна. Коли служба завершена і ти виходиш надвір, наче прокидаєшся від сну.

А на вулиці вже сутеніло, і хрущі дзижчали навколо в присмерковому повітрі в гущавині зеленого листя, а тільця з жорсткими надкрилами тих, що повзали по землі, хрустіли під ногами, як сухі гілки, коли йдеш хідником.

Дівчата по двоє, по троє або й більшими групами гуляли навкруги, так міцно тримаючись за руки, наче їх могла вкрасти якась темна сила.

Самобичування?

На пагорбі за містом стояла невеличка капличка з товстими мурованими стінами, побіленими вапном, і з розп’яттям на одній зі стін, ми знайшли ту каплицю випадково, граючись після школи, і вона могла вміщати водночас не більше ніж четверо чи п’ятеро осіб. Виглядало, що нею не опікувалися — на вівтарі виднів лише жмуток засушених квітів та недогарки свічок, а підлога була геть укрита різноманітним сміттям. Одержимий тоді релігійним запалом, я переконав друзів її прибрати, і ми приходили туди, коли могли, запалювали свічки, палили сухий бур’ян замість ладану, співали релігійних пісень і бичували себе щосили. Кожен з нас зробив собі батіг — держак і жмуток товстих мотузок із вузлами на кінцях, — ми скидали куртки й сорочки та били себе по спині, коли співали.

Дивовижне відчуття очищення охоплювало мене опісля, таке, уявляю, відчувала б порожня кімната, залита сонячним світлом, із навстіж відчиненими вікнами, якби могла щось відчувати. Я хотів і далі нескінченно повторювати ці вправи, але один за одним мої друзі втратили до цього смак і більше не приходили, і врешті-решт я й сам це покинув. Бичувати себе на самоті не було те саме, що з іншими.

Ти ходив уві сні?

Ще одною була всіма повторювана історія про людей, які ходять уві сні в місячному сяйві.

Якщо вийти ясної місячної ночі й піти містом, бачитимеш усюди людські постаті, переважно жіночі, які, обережно балансуючи, ідуть гребенями дахів, витягнувши вперед руки, не згинаючи ніг. Їхні очі й обличчя порожні, вони не усвідомлюють, що