Читати книгу - "Буфонада, або Більше не самотні"

наступного ранку. Вона лишалася у себе в кімнаті, поки я не поїхав.

Наші батьки супроводжували мене у своєму мерседесі-лімузині з водієм за кермом. Я був їхньої дитиною, яка мала майбутнє. Я вмів читати й писати.

І от коли ми котилися крізь красиві сільські краєвиди, до роботи взялося моє забування.

То був захисний механізм проти нестерпного горя, того, що його відчувають усі діти, в чому мене переконують як педіатра.

Десь там позаду, як здавалося, залишалася сестра-близнючка, майже така кмітлива, як і я сам. Вона мала ім’я. її звали Еліза Меллон Свейн.

• • •

Так, і навчальний рік будувався так, що жодному з нас ніколи не доводилося їхати додому. Я їздив до Англії, Франції, Німеччини, Італії і Греції. Я їздив до літніх таборів.

Було визначено, що хоча я, безсумнівно, ніякий не геній, що я нездатний на оригінальність, розум у мене вищий за середній. Я мав терпіння й акуратність, я міг вибрати розумні думки з купи нісенітниць.

Я виявився першим учнем в історії цієї школи, якого допустили до вступних іспитів в університет. Результати були такі хороші, що мене запросили до Гарварда. Я прийняв запрошення, хоча голос у мене ще був по-дитячому писклявий.

І час до часу мої батьки, які стали дуже мною пишатися, нагадували мені, що десь там я маю сестру-близнючку, яка мало чим відрізняється від живого овочу. Вона перебуває в дуже дорогому закладі для осіб, подібних до неї.

Вона всього лише ім’я.

• • •

Батько загинув в автокатастрофі, коли я вчився на першому курсі медичного факультету. Він був про мене досить високої думки, бо призначив виконувачем свого заповіту.

Невдовзі до мене в Бостон приїхав угодований адвокат, який ніколи не дивився прямо в очі, на ім’я Норман Мушарі-молодший. Він розповів мені історію, що спершу видалася недоладною і недоречною, про одну жінку, яку тримали роками під замком проти її волі — в одному закладі для недоумків.

Вона найняла його, як він повідав, щоб розпочати судову справу проти її родичів і закладу, щоб добитися відшкодування збитків, негайного свого звільнення і отримання усього спадку, який від неї злочинно втаїли.

Вона, звісно, мала ім’я, і звали її Еліза Меллон Свейн.

Розділ 21

Мати потім говорила про заклад, до якого запроторили Елізу, як про Чистилище:

— То була зовсім недешева лікарня, знаєш. Ми платили двісті доларів на день. А лікарі благали, щоб ми там не з’являлися, правда ж, Вілбуре?

— Мабуть, що так, мамо, — відповів я. А потім сказав їй правду: — Я все забув.

• • •

Я був не просто тупий Боббі Браун, я був ще й зарозумілий. Усього лише першокурсник з геніталіями польового мишеняти, я володів величезним будинком на Бікон-Гілл. Мене возили до університету і назад на яґуарі, і я вже призвичаївся вдягатися так, як тоді, коли став президентом Сполучених Штатів, а саме як лікар-шарлатан часів Честера Алана Артура.[9]

Майже щовечора я влаштовував вечірки. Зазвичай я з’являвся лише на кілька хвилин, пихкаючи гашишем з пінкової люльки, у смарагдово-зеленому, лискучому шовковому халаті.

На одній з таких вечірок до мене підійшла вродлива дівчина і сказала:

— Ти такий потворний, ти найсексуальніший з усіх, кого я зустрічала.

— Знаю, — сказав я. — Знаю, знаю.

• • •

Мати часто відвідувала мене в будинку на Бікон-Гілл, де спеціально для неї я облаштував апартаменти, — а я часто відвідував її в Черепаховій затоці. Так, а репортери і там, і там мучили нас своїми розпитуваннями, після того як Норман Мушарі-молодший визволив Елізу з лікарні.

То була гучна історія.

Завжди виникає гучна історія, коли мультимільйонери безчесно поводяться зі своїми родичами.

Гей-го.

• • •

Усе те було неприємно, а як інакше?

Ми ще не бачилися з Елізою і не могли зв’язатися з нею по телефону. А вона тим часом казала про нас справедливо образливі речі у пресі мало не щодня.

Єдине, що ми могли показати репортерам, була копія телеграми, яку ми послали Елізі на адресу її адвоката, і Елізина відповідь на неї.

Ось наша телеграма: «МИ ТЕБЕ ЛЮБИМО. ТВОЯ МАТИ І ТВІЙ БРАТ».

У Елізиній телеграмі було написано:

«Я ТЕЖ ВАС ЛЮБЛЮ. ЕЛІЗА».

• • •

Еліза не дозволяла, щоб її фотографували. Вона звеліла своєму адвокатові купити в церкві, яка підлягала знесенню, сповідальну кабінку. В ній вона й сиділа, коли погоджувалася дати інтерв’ю для телебачення.

І ми з матір’ю дивилися ці інтерв’ю з болем, тримаючись за руки.

І гучне Елізине контральто було настільки для нас незнайоме, що подеколи нам здавалося, що в кабінці сидить якась самозванка, проте це була, безсумнівно, Еліза.

Пригадую, один телерепортер спитав у неї:

— Як ви проводили час у лікарні, міс Свейн?

— Співала, — відповіла вона.

— Співали щось улюблене?

— Одну й ту саму пісню, знову і знову, — сказала вона.

— І що ж це за пісня? — продовжував він.

— Колись за мною вже мій принц приїде, — відповіла вона.

— Ви мали на увазі якогось конкретного принца в ролі свого рятівника?

— Мого брата-близнюка, — сказала вона. — Але він, звісно, свиня. Він так і не приїхав.

Розділ 22

Ми з матір’ю, певна річ, не чинили жодних перепон Елізі та її адвокатові, тож вона легко повернула собі контроль над своїм статком. І мало не перше, що вона зробила, це придбала собі 50 відсотків на володіння професійною футбольною командою «Патріоти Нью-Джерсі».

• • •

Це придбання зробило її ще популярнішою. Еліза й далі не виходила з кабінки і не фотографувалася, але Му-шарі запевнив увесь світ, що тепер вона сидить там у блакитно-золотій формі «Патріотів Нью-Джерсі».

Її спитали в цьому конкретному інтерв’ю, чи стежить вона за світовими новинами, на що вона відповіла: «Я, звісно, не звинувачую китайців за те, що вони поїхали додому».

Йшлося про те, що Китайська Народна Республіка закрила своє посольство у Вашинґтоні. Мініатюризація людей у Китаї так просунулася вперед, що їхній посол вже мав на зріст лише шістдесят сантиметрів. Його прощання було чемне й тепле. Він сказав, що його країна розриває стосунки тільки тому, що у Сполучених Штатах не відбувається зовсім нічого цікавого для китайців.

Елізу попросили пояснити, чому цей китаєць мав цілковиту рацію.

— Яку цивілізовану країну могла б зацікавити така гадюча діра,