Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1"

миті мені здалося, що я таки збожеволів — тоді, коли, дивуючись, яким чином наш шлях освітлюється, якщо немає ані ламп, ані свічок, я зрозумів, що старовинний перстень на моєму пальці світився моторошним сяйвом, розсіюючи мертвотно-бліді відблиски у вологому важкому повітрі довкола нас.

Раптом, спустившись однією з безлічі широких драбин, Ромеро без попередження кинувся бігти і залишив мене на самоті. Мабуть, на нього дивним чином вплинули якісь нові дикі звуки у барабанних ритмах і співах, які моє вухо заледве вловлювало, і він з дикими криками побіг навмання у темряву печери. Я раз по раз чув попереду його крики, коли він, спотикаючись, незграбно біг переходами і стрімголов спускався хисткими драбинами. І хай який зляканий я був, усе ж зумів помітити, що його мова, коли він щось казав, не була жодною зі знаних мені. Звичну суміш поганої іспанської і ще гіршої англійської замінили грубі, але звучні багатоскладові слова, і з усього цього мені здавався звідкись знайомим лише часто повторюваний крик «Уїцілопотчлі».[30] Пізніше я натрапив на це слово у працях одного великого історика — і здригнувся від асоціацій, які тоді виникли.

Кульмінація тієї ночі, незрозуміла і стрімка, настала, щойно я дістався до останньої печери на нашому шляху. Підхоплений хором диких пронизливих голосів, темряву просто переді мною прорізав останній крик мексиканця, почувши який, можна легко розпрощатися з життям. Тієї миті здавалося, що всі приховані жахи і вся земна нечисть злилися в єдиному звучанні на погибель роду людського. Одночасно з цим згасло світло від мого персня, і у проваллі за кілька метрів переді мною я побачив спалах зірниці. Я наблизився до безодні, що зяяла уже червоногарячим сяйвом і яка, вочевидь, поглинула бідолашного Ромеро. Нахилившись, я зазирнув за край бездонної прірви, пандемоніуму палахкотливого вогню і страхітних звуків. Спершу я не бачив нічого, окрім кипучого розмитого сяйва, але потім з хаосу почали проступати спершу безмежно віддалені обриси, і я вгледів — чи був це Хуан Ромеро? — але Боже! Я не наважуюсь повідати вам, що побачив!.. Самі небесні сили, прийшовши мені на поміч, зіштовхнули видива і звуки в такому стовпотворінні, яке можна спостерегти, хіба що коли зіштовхуються два всесвіти. Хаос відринув, і я спізнав чари забуття.

Враховуючи всі виняткові обставини, не знаю навіть, як і продовжити, але я постараюся зробити це якнайкраще, не намагаючись, однак, розділити реальність і вигадку. Коли я прийшов до тями, то був уже в безпеці, на своєму лежаку, і крізь вікно зазирала червона зірниця світанку. Неподалік від мене на столі лежав мертвий Хуан Ромеро, довкола скупчилися чоловіки, серед яких був і табірний лікар. Вони обговорювали дивну смерть мексиканця, який помер уві сні; смерть, здавалося, якимось чином пов’язану із жахливим ударом блискавки, який струснув усю гору. Не було жодної очевидної і безпосередньої причини смерті, а розтин не виявив нічого, що б завадило Хуану Ромеро і далі жити. З уривків розмови я зрозумів, що не було сумнівів у тому, що ні я, ні Ромеро тієї ночі не покидали барака, що жоден із нас не прокинувся під час жахливої бурі, яка пролетіла над Кактусовими горами. Та буря, сказав чоловік, який ризикнув спуститися у шахту, спричинила обвал ґрунту, що цілковито запечатав глибоку безодню, через яку днем раніше здійнялася така тривога. Коли я запитав сторожа, які звуки йому чулися перед ударами грому, він пригадав завивання койота, пса і гірського вітру — нічого більше. І я не сумніваюся у правдивості його слів.

Перед поновленням роботи начальник шахти Артур зібрав команду людей зі спеціальною підготовкою, щоб обстежити ту зону і виявити місце, де розкрилося провалля. Хоч і без захвату, вони погодились і вже невдовзі пробурили глибоку свердловину. Результати були цікаві. Вважалося, що склепіння над проваллям ніяк не могло бути товстим, а проте бури наштовхнулися на величезний пласт твердої породи. Не знайшовши там нічого, навіть золота, начальник шахти облишив пошуки, але коли він замислившись сидів за столом, на його обличчі часто з’являвся вираз цілковитого нерозуміння.

І ще одна цікава річ. Того ранку невдовзі після пробудження я помітив, що з мого пальця незбагненним чином зник індійський перстень. І хоча я високо його цінував, однак, коли він щез, зітхнув із полегшенням. Якщо його привласнив один із моїх колег-шахтарів, він мусив досить хитро розпорядитися своїм трофеєм, бо, незважаючи на оголошення і поліцейське розслідування, персня я так більше й не побачив. Чомусь я все ж таки сумніваюся, що його вкрала рука смертного, бо в Індії я пізнав багато дивних речей.

Моя думка стосовно того, що тоді сталося, час від часу змінюється. При денному світлі більшу частину року я схильний вважати, що всі ті дива були лише грою уяви, але іноді восени, близько другої ночі, коли вітри і тварини пронизливо виють, з незвіданих глибин долинає відгомін ритмічної пульсації… я відчуваю, що перевтілення Хуана Ромеро було і справді жахливим.

Білий Вітрильник

Мене звати Бейзіл Елтон, я — доглядач маяка Норд Пойнт, як до цього були мої батько і дід. Сірий маяк стоїть далеко від берега на слизьких підводних каменях, які проглядають під час відпливу, але під час припливу ховаються. Чудові вітрильники семи морів століттями пропливали повз цей сигнальний вогонь. У часи мого діда їх було багато, у часи мого батька вже менше, зараз же їх настільки мало, що іноді я почуваюся навдивовижу самотнім, ніби я остання людина на планеті.

У давнину від далеких берегів припливали біловітрильні кораблі, від східних узбереж, де сяє тепле сонце, а солодкі аромати линуть над пишними садами і яскравими храмами. Старі морські вовки часто приходили до мого діда з оповідками про ці дивовижі, які він переказував моєму батькові, а мій батько переповідав мені довгими зимовими вечорами, коли несамовито завивав східний вітер. Ще більше я прочитав про ці та багато інших речей у книжках, які мені дарували ті люди, коли я був ще молодий і спраглий див.

Але величнішою за мудрість людей і книг була лише таємнича мудрість океану. Блакитний, зелений, сірий, білий чи чорний; спокійний, збрижений чи схвильований, океан не мовчить. Скільки живу, я споглядав його і дослухався до нього, і я чудово знаю його. Спершу він оповідав мені лише прості маленькі історії про тихі пляжі і поближні порти, але з роками він став приязнішим і говорив уже про інші речі; про речі дивовижніші, віддаленіші у часі і просторі. Іноді в сутінках сірі клуби над горизонтом розступалися, і тоді я бачив шляхи, які тяглися вперед за видноколо, а іноді вночі темні води моря ставали чистими і сяйливими, і тоді я бачив шляхи, які вели униз. І міг подивитися на всі шляхи, що були там, на шляхи, що тільки могли бути, і шляхи, які направду існували, бо океан давніший за гори, сповнений снів і спогадів самого Часу.

Він припливав з півдня, той Білий Вітрильник, коли місяць був уповні і сяяв високо в небесах. З півдня тихо і плавно линув він морем. Було море бурхливим чи тихим, був вітер попутним чи зустрічним, корабель завжди плив тихо і плавно, вітрила були спущені, а довгі стрункі ряди весел ритмічно рухалися. Однієї ночі я спостеріг на палубі бородатого чоловіка, зодягненого в мантію,