Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1"

який, здавалося, кликав мене плисти з ним до далеких незнаних берегів. Не раз звідтоді я бачив його у світлі повного місяця, і він завжди надив мене за собою.

У ніч, коли я відповів на поклик, місяць сяяв дуже яскраво, і я зітканим з місячних променів містком пройшов над водою до Білого Вітрильника. Чоловік, що мене кликав, привітався милозвучною мовою, яку я, виявилося, добре знав, і доки ми пливли до таємничого півдня позолоченою сяйвом повного ласкавого місяця доріжкою, години подорожі непомітно минали під тихі пісні веслярів.

А коли зайнявся рожевий і сяйний світанок, я побачив зелені незнані мені береги далеких земель, ясні і прекрасні. Із моря здіймалися порослі деревами гордовиті тераси, серед яких тут і там виднілися білі блискучі дахи і колонади небачених храмів. І доки ми наближалися до зеленого берега, бородатий чоловік оповів мені про цей край, про країну Зар, де мешкали всі сни і розмисли про красу, що спадали на гадку людині, та зараз забуті. І коли я знову поглянув на тераси, то зрозумів, що він казав правду, бо серед того, що я побачив, було багато речей, які колись являлися мені крізь тумани над обрієм і в сяйливих глибинах океану. Там було багато фантазій і видив, значно пишніших за всі знані мені раніше; візії молодих поетів, що померли з нужди, перш ніж світ зміг збагнути їхні видіння і сни. Але ми не ступили на луки рівнин Зару, бо сказано, що той, хто торкнеться їх ногою, більше не може повернутися до рідного берега.

Коли Білий Вітрильник тихо відплив від увінчаних храмами терас Зару, попереду, на далекому обрії, ми спостерегли шпилі споруд величного міста, і бородатий чоловік сказав мені: «Це Таларіон, місто Тисячі Див, яке зберігає всі таємниці, що людина марно намагалася осягнути». І я знову глянув зблизька і побачив, що місто це величніше за будь-яке інше, що я раніше бачив уві сні чи наяву. Його шпилі сягали небес, тож їхні верхівки були недосяжні для людського погляду; далеко за небокрай простягалися його похмурі сірі стіни, за якими можна було вгледіти хіба кілька дахів, дивних і зловісних, хоч і прикрашених багатими фризами і звабливими скульптурами. Понад усе я прагнув увійти в це принадне, але водночас відразливе місто, і благав бородатого чоловіка висадити мене на кам’яний причал біля великих різьблених воріт Акаріель, але він лагідно відмовив мені, кажучи: «У Таларіон, місто Тисячі Див, багато заходило, але мало хто з них повернувся. Вулицями блукають тільки демони і шаленці, яких не можна назвати людьми, а довкруж біліють непоховані кістки тих, хто наважився поглянути на примару Латі, що править у місті». Тож Білий Вітрильник проплив повз стіни Таларіона, і багато днів ще линув на південь за птахом, чиє лискуче оперення своїм кольором не відрізнялося від небес, які його породили.

Тоді ми дісталися до мальовничого берега, що яскрів квітами усіх можливих відтінків, а на суші, доки сягало око, розкинулись чудові гаї з алеями й ошатними альтанками, що ніжились під полуденним сонцем. З тих прихованих від нашого ока альтанок долинали уривки пісень і ліричних мелодій упереміш із тихим, але таким солодким сміхом, що я наполіг, аби гребці спрямували туди корабель. А бородань нічого не сказав, лише дивився на мене, поки ми підпливали до порослого лілеями берега. Раптово вітер, що повіяв з квітчастих лук і зелених лісів, приніс запах, від якого я здригнувся. Вітер міцнішав, а повітря наповнилося тлінним цвинтарним духом вражених пошестю міст і розритих кладовищ. І коли ми на шаленій швидкості пливли геть від проклятих берегів, бородань нарешті заговорив, кажучи: «Це Кзура, країна Недосяжних Утіх».

Тож знову Білий Вітрильник плив слідом за небесним птахом, ковзаючи поверхнею благословенних теплих морів, що наповнили вітрила лагідними, запашними вітрами. День змінював ніч, ніч змінювала день, а ми все пливли, і коли місяць був уповні, слухали тихі співи веслярів, такі ж приємні, як і тієї ночі, коли ми відчалили від берега моєї рідної землі. І саме під місячним світлом ми стали на якір у бухті Сона-Ніл, захищеній двома кришталевими мисами, які здіймаються з моря і з’єднуються переливчастою аркою. Це була Країна Уяви, і золотим мостом із місячних променів ми зійшли на зелений берег.

У країні Сона-Ніл немає ні простору, ні часу, немає ні страждань, ні смерті, і там я жив багато епох. Ліси і луги там зелені, квіти яскраві і запашні, струмки блакитні і милозвучні, водограї чисті і прохолодні, а храми, замки і міста Сона-Ніл величні і розкішні. Ця країна не має меж, і за кожним мальовничим краєвидом виникає новий, ще чудовніший. І в селах, і серед міських пишнот вільно гуляє щасливий народ, кожен з якого наділений непощербною грацією і незатьмареним щастям. Упродовж багатьох епох, що я там жив, я блаженно проходжався садами, де з-за мальовничих заростей визирали вигадливі пагоди і де узбіччя білих доріжок всіяні ніжними пелюстками. Я підіймався на пологі пагорби, з вершин яких споглядав захопливі панорами зі шпилястими містечками, що розкинулись у затишних долинах, і з золотими банями величезних міст, що виблискували на безмежно далекому обрії. І в світлі місяця я бачив іскристе море, кришталеві миси і спокійну гавань, у якій стояв заякорений Білий Вітрильник.

Однієї ночі незапам’ятного року у Тарпі у світлі повного місяця я знову побачив силует небесного птаха, що кликав мене за собою, і відчув перші нотки неспокою. Тоді я заговорив до бороданя і розповів йому про своє бажання вирушити у далеку Катурію, якої ще не бачила жодна людина, але яка, вважається, лежить за базальтовими стовпами Заходу. То Земля Надії, там сяють чисті ідеали всього, що тільки відомо у світі, чи, принаймні, так кажуть люди. Але бородань промовив: «Стережись тих погибельних морів, у яких, кажуть, лежить Катурія. Тут, у Сона-Нілі, немає ні болю, ні смерті, але хто може розповісти, що лежить за базальтовими стовпами Заходу?» Попри це наступної ж повні я ступив на борт Білого Вітрильника, і з неохотою бородань покинув щасливу гавань, вирушаючи у незвідані моря.

А небесний птах летів попереду і вів нас до базальтових стовпів Заходу, але тепер веслярі не співали своїх тихих пісень у сяйві повного місяця. В уяві я завжди малював незнану Катурію з розкішними парками і палацами і намагався вгадати, які нові насолоди мене там очікують. «Катурія, — казав я собі, — це оселя богів і земля незліченних золотих міст. У її лісах ростуть алое і сандалові дерева, такі ж, як і в запашних гаях Каморіну, а поміж їхніх віт пурхають солодкоголосі яскраві пташки. На зелених квітчастих горах Катурії стоять замки з рожевого мармуру, з багатим різьбленням і розписами, а в їхніх двориках прохолодні срібні фонтани виграють бризками божественної музики ароматних вод, що течуть з підземної річки Нарґ. Усі міста Катурії оточені золотими мурами, і їхні хідники також золоті. У садах цих міст квітнуть дивовижні орхідеї, а ложа запашних озер вкриті коралами і бурштином. Уночі вулиці і сади осявають яскраві ліхтарі, вирізьблені з триколірних черепашачих панцирів, і там відлунюють голос співця і звуки лютні. Будинки міст Катурії — це справжні палаци, і кожен стоїть на березі пахучого каналу, що несе води священної річки Нарґ. Ці палаци збудовані з мармуру і порфіру, оздоблені блискотливим золотом, що відбиває сонячні промені і надає величі містам перед ликом благословенних богів, що