Читати книгу - "Попіл і Світло, Кіра Найт"

— Ви мене не снідати ведете, так? - з сумною посмішкою запитала дівчина. Хм, розумна.. ну, з розумних й попит інший.

— Ми бачили, на що ти здатна. — миттєво змінивши добродушну усмішку на холодне обличчя, відповів їй Пауло, а в мене не було слів. Раптом стало якось незручно і винувато перед нею.

— Нема потреби, ваша Світоч вже запалена. - усміхнувшись відповіла Кіра, після чого різко на носочках обернулася і подивилася холодними зеленими очима на мого старшого брата. - А тепер, коли я виконала все від мене потрібне, то чекаю мої речі, після чого я поїду.

Брат довго утримував цей погляд, після чого ввічливо вказав рукою на їдальню.

— Дозволь все ж тебе нагодувати. - він постарався посміхнутися, але йому це важко далося.

Не стримавшись, я все ж таки проник у його свідомість і відразу побачив картинки зі старих книжок про те, як каралися ті, хто засмутив, образив, і, що було найжахливіше, ті, хто завдав шкоди Первородному.

— Кхм… – несподівано голосно для мене пролунав голос дівчини. - Так не піде. Треба нормально поговорити, поки останні у світі фенікси в непритомність не впали і від серцевих нападів не подохли. - Кіра вилаялася на вищій мові. - Мені потрібна кава, далі говоритимемо. Піде? - вона уважно оглянула присутніх, а це був Пауло, власне я, а також кілька дівчат, що виглядають зі сходів поверхом вище.

— Поговоримо у моєму кабінеті. - кивнув Пауло і показав дівчині на двері.

Кіра

Люблю коли люди (та й інша нечисть), мене ненавидить. Люблю коли обзиває, плює на підлогу побачивши мене, коли намагається вбити, наздогнати, покалічити, катувати.

Але не люблю коли боятися. Це мерзенне почуття, ніби перед ними сидить хтось невразливий. Хтось такий, хто за те, що йому цукор у каву додали, може вбити їх, усю їхню родину, та й усю планету знищити за бажанням.

Намагаючись відволіктися від навіяного неприємного образу, я сіла в крісло і закинула ноги на стіл, після чого нудьгуючи розглядала манікюр. Хлопців моя неповага до меблів не порадувала і я помітила, як нервово заходили щелепи, посміхнувшись своїм думкам. Скільки протримаються запальні, у буквальному сенсі, фенікси, якщо навіть терплячі відьмаки мало не вили і готові були мене прибити…

— Ну то що, ялейні мої, допитувати почнете, чи як? - нахабно посміхнувшись я подивилася на хлопців.

— Ти ж сама поговорити запропонувала! - усміхнувся ікластою посмішкою Пауло, ставши розкутішим у своєму кабінеті.

— А, то це щоб ви мене в каземати під маєтком не потягли! - я засміялася і сіла зручніше. - Ну, ви чого? - я помітила як вони переглянулися. - Хлопці, ну давайте хоч попередні ласки! Про тортури я взагалі мовчу… - я примхливо занила.

— Це вже я готовий тобі забезпечити. - за моєю спиною з'явився Ел і, нахилившись до самого вуха, прошепотів. - І ласки тобі будуть, і тортури...

Він лизнув мене в шию, після чого вкусив за мочку вуха, через що я знову не стримала стогін. Ел, на відміну від моїх очікувань, різко випростався, струснув головою і сів на диван біля столу, уважно оцінюючи мене поглядом.

— Звідки ти дізналася про базу японців у Ріо, де вони тримали дівчат? - спитав Пауло. - Ми виїхали на ментальний поклик Марі. А ти?

— Я також. - посмішка спала з мого обличчя. - Я відчула її страх і біль раніше за ментальний поклик, тому й прибула трохи раніше за вас.

— А навіщо було так жорстоко вбивати їх ватажка? - на мене спрямувалися дві пари напружених очей, але я могла присягнутися, що чула за дверима ще й кілька вух.

— А ти, схоже, не бачив, як вони накачали Марі та інших аконітом. Як вони знущалися над дівчатами, які втрачають силу і вмирають в агонії. - я не відчула як спалахнули мої очі. - Не бачив, скільки тіл забрала вантажівка в порт, бо ті все ж таки померли, і тепер годилися тільки для вивчення та препарування. - я мало не виплюнула останні слова йому в обличчя, краєм ока помітивши як спалахнули їх із Елом очі. – Серед тих тіл могла бути ваша сестра. - я сіла назад у крісло, дивлячись палаючими очима на чоловіка переді мною, який теж ледве стримувався від лайки.

— Але .. - все ж таки заспокоївшись, почав чоловік. - Вона наша сестра. І я зрозумів би, якби це зробив хтось із наших, побачивши все те, про що ти сказала. - він на мить замовк, після чого продовжив. – Але тобі вона ніхто. Просто дівчина, яку ти один чи два рази у житті бачила. Навіщо ти заступилася?

Я встала і невдоволено відвернулася до стіни, заплющивши очі.

— Бо була на їхньому місці колись… у цих людей. І знаю, на що вони здатні. – тихо сказала я. - Я не допущу, що б це повторилося з кимось ще. Тож добре подумай перед тим, як звинувачувати мене у жорстокості.

У кабінеті стало тихо. Здавалося, навіть дихати всі перестали від почутого.

— Я не хотів образити тебе. - тихо сказав Пауло, через якийсь час.

— Ага, зам'яли. - я знову плюхнулася в крісло, закинувши ноги на стіл і зухвало посміхнулася. - Ну що, допит закінчено? Страшна і зла Первородна може бути вільною?

— Останнє питання. - подав голос Ел, який до цього мовчав. - Ти сказала, що Світоч Феніксів уже запалена. Але як? Коли ти встигла?

— Хммм.. - я посміхнулася, облизнувши губи. - Пам'ятаєш назву бару, в якому ми сиділи першої ночі нашого знайомства?

— Вогняний янгол? - хлопець, не розуміючи, насупився. – Так, це новий бар. Його назвали на честь явища, про яке трубили всі новини…

— Іронічно, правда? - я сміючись знизала плечима. - Що я увійшла до бару, названого на честь мене ж.

— Це була ти? - глухо загарчав Пауло, повільно підводячись з-за столу, наче готуючись до атаки.

— Так. - я, посміхаючись, знизала плечима. - І на вулкан подивилася, і Світоч активувала! Я, взагалі-то, пишаюся собою!

Кинувши ще один зухвалий і задоволений погляд на Пауло, я відразу зрозуміла, що моя мета досягнута. Але, схоже, палку я все ж таки перегнула ...