Читати книгу - "Всесвіт Початок, Вадим Мороз"

Невдовзі Костянтин і Адам прибули до моргу, де їх зустрів патологоанатом.

— Доброго дня, я патологоанатом цього моргу, звати мене Володимир. Чим можу допомогти?
— Мене звати Костянтин, Залізняк Костянтин. Я хотів би побачити свою дружину та батьків.
— Так, звичайно. Пройдіть за мною. Але, на жаль, багато часу я вам не можу дати. Вибачте, протокол не дозволяє. Де ж мої документи...
— Костянтине, я чекатиму тебе на подвір’ї біля автомобіля. У тебе стільки часу, скільки потрібно. — відповів Адам.
— Дякую тобі, друже, і вибач за незручності.
— Не турбуйся про це, все добре, намагався Адам заспокоїти Костянтина.

— Ось, знайшов: камера сорок дев’ять, шафа дев’яносто, шафа сто п’ятдесят вісім, шафа двісті сімдесят вісім та триста тридцять дев’ять. Пройдіть, будь ласка, за мною.

Зайшовши до камери двадцять чотири, патологоанатом відкрив шафу сорок п’ять, де лежала Мілана.

— Вам потрібно буде впізнати тіла дружини та батьків, наскільки я розумію, і поставити підпис у документі, Костянтине. Ще одне: дитина огляду не підлягає. Щодо батьків... хм... Якщо можна, дам пораду вам: краще не оглядайте їх, тіла дуже сильно обгоріли, і вони були ідентифіковані за допомогою ДНК-тесту, та якщо бажаєте то шафа сто шістдесят вісім та вісімдесят. Вибачте за ці новини, прийміть мої щирі співчуття. Я дам вам стільки часу, скільки потрібно, але через кілька годин ми закриваємось для відвідувачів, тож прошу вас бути лояльним до процедури та протоколу.

— Дякую, Володимире, все буде гаразд. Я просто хочу побути наодинці з дружиною та донькою.
— Так, звичайно. Якщо що, я буду в кабінеті.

Щойно патологоанатом вийшов із камери, Костянтин схилився перед Міланою і почав плакати.

— Вибач, кохана, вибач мене, будь ласка, за те, що я тебе не послухав. Вибач, моя рідненька, що не зберіг життя твоє та нашої донечки. Це лише моя провина, я в цьому винен.

Декілька годин потому патологоанатом увійшов у камеру, де Костянтин не стримував своїх емоцій.

— Я вибачаюся, Костянтине, і розумію вас, але час відвідування скінчився. Прошу пройти зі мною до кабінету і підписати документи.

— Так, лікаре, ходімо.

Незабаром Костянтин вийшов із лікарні та сів у машину Адама.

— Друже, відвези мене, будь ласка, додому.
— Так, звичайно. У тебе завтра важкий день, друже, ми всі прийдемо. Також ми вже все влаштували якнайкраще, тож сьогодні відпочивай. Якщо тобі ще щось потрібно, просто повідом.
— Дякую, Адаме, велике спасибі. Я поверну всі гроші.
— Про це навіть не згадуй, не ображай мене та хлопців.

Поки Костянтин та Адам їхали містом, почуття Костянтина не стихали. Він виглядав абсолютно спустошеним і знесиленим. Дивлячись у вікно автомобіля, для нього все було в чорно-білих кольорах, і він відчував темну безодню всередині себе.

— Ми на місці, Костянтине. Може, я побуду з тобою? Посидимо, поговоримо?
— Я прекрасно розумію, що ти намагаєшся підтримати мене, але не стався до мене як до дитини, добре? Все буде гаразд.
— Тоді до завтра. Ми заїдемо до тебе о дев'ятій.
— Так, гаразд.

Костянтин вийшов з машини, попрямував до будинку і, зайшовши всередину, відчув у повітрі запах парфумів Мілани. Цей запах одразу викликав у нього хвилю почуттів, і він не стримався — почав плакати. Скинувши верхній одяг, Костянтин взяв пляшку бурбону з бару, пішов до спальної кімнати, ліг у ліжко і ковток за ковтком пив бурбон, Костянтин продовжував пити да поки не помітив як заснув.

“Сон Костянтина”

Це був епізод автокатастрофи, в ту саму ніч, автівка зривається та летить у кювет, Костянтин озирнувся на Мілану та зрозумів що зараз відбудиться, в очах Костянтина зчитався страх так і розуміння що це остання мить в яку він знаходився з Міланою, та щойно він це зрозумів автівка з усього маху врізається у величезну ялинку та Костянтин просинається.

Перше січня дві тисячі тринадцятого року, близько дев'ятої ранку.

Костянтин відкрив очі від гучного стуку у двері. Він підвівся, відчуваючи втому й важкість у тілі, і зрозумів, що вже час збиратися на похорон батьків, дружини та ненародженої доньки. Відчуття реальності ніби віддалялося від нього, все відбувалося мов у тумані, наче це траплялося не з ним.

Відкривши двері, він побачив Адама та Домініка, які стояли перед ним із скорботними обличчями. Домінік обійняв Костянтина.

— Мої співчуття, братику, — прошепотів Домінік. — Треба їхати. Все готово. Прийми мої співчуття.

Адам теж привітався і виразив свої співчуття:

— Ти як?

— Все добре, — відповів Костянтин, хоча відчував, що це було неправдою. Він сам не розумів, як вимовив ці слова. — Зараз, почекайте хвилинку.

Домінік обернувся до Адама.

— Ти теж це помітив?

— Що?

— У нього перегар від алкоголю.

— Слухай, Домінік, у нього вся родина померла за одну ніч, і ще дитина, яку вони з Міланою чекали. Я взагалі не знаю, що б зі мною було на його місці.

— Тихо... потім.

Невдовзі Костянтин вийшов до хлопців, здавалося, що сили ледь вистачило, щоб зробити кожен крок.

— Поїхали, — коротко сказав він.

По дорозі до кладовища Костянтин не вимовив жодного слова, просто вдивлявся у вікно автомобіля, ніби намагався втекти від реальності. Усе, що колись здавалося важливим, зникло. Він відчував порожнечу — таку глибоку, що не міг знайти в собі слів, аби пояснити свій біль.

Незабаром вони прибули до кладовища. Костянтин побачив багато людей, більшість з яких він навіть не знав. Його це не хвилювало. Все, що він бачив, це труни перед собою.

Вийшовши з машини, він відразу направився до трун. Спочатку він підійшов до батьків. Поклавши руки на їхні труни, Костянтин пошепки вибачився перед ними за все, що не склалося у їхньому житті. Його душа була сповнена провини та гіркоти. Затим він підійшов до труни Мілани та донечки. Його серце було розірвано на шматки. Він ледве стримував сльози, кожна мить поруч із ними була нестерпною, але відійти він не міг. Поклавши одну руку на Мілану, а другу на труну доньки, Костянтин стояв, мов статуя, не відчуваючи нічого, окрім нестерпного болю.