Читати книгу - "Швидке побачення з тобою, Alina Pero"

17

Я завжди думала, що почуття — це щось, що виникає різко, немов спалах блискавки. Що одного дня ти прокидаєшся й усвідомлюєш: ось воно, кохання. Але, схоже, в реальності все трохи інакше.
Я не відразу зрозуміла, що мені не вистачає Богдана. Спочатку це проявлялося у дрібницях. Я гортала стрічку в соцмережах і ловила себе на тому, що мимоволі заходжу на його сторінку, хоча точно знала, що він нічого нового не викладав. Я проходила повз ту саму кав’ярню й ловила себе на думці: «А що, як він зараз там?»
А потім, коли Оксана запропонувала піти в кіно, я майже сказала: «Давай покличемо Богдана».
Цей момент мене й насторожив.
Чому я взагалі подумала про нього? Чому це здалося природним?
Я ж не звикла впускати людей у своє життя надто близько. Тим більше таких, як він — нахабних, упевнених у собі, з постійною усмішкою, яка дратує… і водночас чомусь змушує усміхатися у відповідь.
Я намагалася відмахнутися від цієї думки, але що більше уникала її, то частіше ловила себе на тому, що мені його бракує.
Бракує його саркастичних коментарів. Бракує його присутності.
Бракує навіть тих клятих круасанів, які він постійно приносив.
Я вирішила, що це просто звичка. Ми бачилися часто, працювали разом, спілкувалися… Але ж зараз усе повернулося до нормального життя, і чомусь це нормальне здавалося порожнім без нього.
А що, як я справді…
Я різко зупинилася, ніби сама себе налякала.
Ні, це неможливо.
Це просто тимчасово. Просто звичка.
Просто…
Я важко зітхнула й узяла телефон. Палець сам натиснув на його профіль в Instagram.
Богдан теж не писав.
Цікаво, він про мене думає?
… І чому ця думка змушує мене усміхнутися?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍