Читати книгу - "Шепіт забутих доріг, Мора Мюррей"

- Може треба попросити когось допомогти? Сказати їм що сталося - тихо запропонувала Аліса. - Тут же є дорослі, якщо ми все пояснимо…

- А що ми їм пояснимо? - запитала я. - Попросимо викликати поліцію, бо наша мама виглядає якось дивно? Я не знаю як пояснити те, чого сама не розумію.

Я згадала продавчиню, яка була схожа на гусінь. Вона ж попереджала, в разі чого, якщо щось дійсно станеться, нам ніхто не зможе допомогти. 

Ми сиділи обійнявшись на тій колоді до самих сутінок. За весь цей час ніхто не вийшов на вулицю, не увімкнув радіо чи телевізор, не гримів відрами. Згадавши, що ми з сестрою давно нічого не їли, я встала нарвати нам порічок, які росли за сусідським двором. Від хвилювання мене трохи нудило, тому апетиту не було зовсім, всі ягоди я віддала Алісі. Навіть коли я відкрито обкрадала сусідський кущ, ніхто не вийшов мене посварити, чи хоча б спитати що я тут роблю. 

Поївши, Аліса встала і вирішила, що ми вже можемо спробувати зайти додому. Ми йшли тихо, майже безшумно зайшли у двір і прислухались. У вухах так шуміло і стукало, що довелося кілька хвилин постояти, щоб заспокоїтись. Я хотіла покликати маму, але у роті так пересохло, що язик став сухим мов папір. Я ще ніколи так не боялася. 

Вікно кухні було чорним. Від думки, що мама продовжує сидіти там не міняючи пози, дивитися в куток та посміхатися мені знову захотілося плакати. Рука Аліси спітніла та тремтіла, я стиснула її міцніше, нагадуючи, що я поряд. 

Ми тихо підкралися до яблуні, і першою я пропустила Алісу. Коли вона зручно вмостилася на гілці, де було найбільше зелені, я залізла до неї, влаштовуючись, щоб не впасти. Не дивлячись на теплий вечір я тремтіла так, що у мене ледь телефон не випав з долонь. Від такої можливості мене кинуло в холодний піт, і мені довелося закрити очі і глибоко подихати щоб заспокоїтися. Потім нарешті я подивилася на екран. Аліса, яка міцно обіймала мене обома руками і притискалась до мене міцніше вже майже не тремтіла, коли побачила що зв’язок, хоч і слабкий, все ж таки був. Екран ледь світився, але на всякий випадок я прикрила його футболкою, щоб не було помітно. 

От халепа! Батарея була на половину розряджена, а зарядка була в будинку. Та і що б вона мені дала, заряджати тут все одно немає де. 

Зв’язок періодично зникав. Варто було тільки набрати номер тата, і ніби назло виклик припинявся через відсутність зв’язку. Нарешті мені вдалося зловити слабенький сигнал. Ризикуючи упасти, я подумки благала “Тату, будь ласка, будь ласочка, візьми слухавку” покриваючись холодним потом. 

І тут тихо скрипнули вхідні двері, ледь чутно зашурхотіли дрібні камінці, якими була вкрита доріжка по всьому двору. З-за рогу з’явилася знайома фігура - в темряві білою плямою світився хіппі- сарафан в дрібну квіточку. Тільки от рухалась вона зовсім незнайомо. Руки висіли вздовж тіла немов канати, ноги ніби не згиналися в колінах, її руки були обережними і тихими. 

Фігура підняла голову і ніби принюхалась, на мить мені здалося, що її губи знову розтягнулися в тій моторошній посмішці. 

В темряві, на вулиці вона явно відчувала себе вільніше. Раптом я згадала, що в тому кутку на кухні висіла старенька іконка. Я навіть не звертала уваги хто на ній зображений. А що, якщо при світлі дня, поки було видно зображення, ніщо лихе не могло поворухнутися і зробити щось погане нам, і мамі…

І тут я зрозуміла, що якщо почну дзвонити тату, ця істота, яку я більше не могла назвати мамою, може почути мене, підійти до дерева, і тоді ми точно не спустимось. А якщо вона уміє лазити по деревах? У мами завжди це непогано виходило… 

Аліса здригнулася всім тілом, коли біля нас, дуже близько почувся шум. Про всяк випадок я знову закрила їй рота долонею, і подумки молилася щоб вона зрозуміла що зараз точно не можна видавати жодного звуку, навіть якщо дуже страшно. Як тільки вітер поворушив листя яблуні, до нас знову донісся цей жахливий запах. Він був слабким, але чомусь одразу ж викликав нудоту. 

Темна фігура продовжувала стояти, і ніби дивилась просто на нас. Потім пройшла вздовж будинку, наче щось загубила, і я подумала, що зараз мама просто залізе через вікно назад до своєї спальні, але вона дійшла до іншого кутка будинку, де знову зупинилась і почала оглядати територію. Найгіршим було те, що місячне сяйво відбивалося від її очей, ніби від очей тварини вночі, через що здавалося, ніби її очі світяться в темряві. 

У мене почали отерпати ноги, бо я тримала не тільки себе але і Алісу. Я боялася поворухнутися. Кинувши оком на екран телефону, і побачивши наявність зв’язку, я натисла на виклик, зменшивши звук до мінімума. Притиснувши слухавку до вуха я очікувала почути гудки, однак засмість цього почула лише “Абонент не може прийняти ваш дзвінок, надішліть смс повідомлення, або зателефонуйте, будь ласка пізніше”. Я ледь стрималась щоб не заплакати, адже ніякого пізніше вже могло б і не бути. 

Як я могла забути про те, що тато, коли спить, не чує взагалі ніяких сторонніх звуків крім будильника підключеного до стереосистеми. Його сон, такий же міцний як у Аліси, його нізащо неможливо розбудити вночі. А от у мами, нашої нормальної мами, дуже чуйний сон, і вона прокидається від найменшого звуку. Тому тато взяв за звичку телефон на ніч вимикати, щоб різні повідомлення та сповіщення не будили маму. 

Тепер до ранку додзвонитися йому було неможливо. Було темно, але мені здалося, що в той момент я побачила приречений погляд Аліси. 

Тільки но я подумала про це, мамина фігура пішла вглиб саду. Я одразу ж підібрала ноги, і притисла до себе міцніше Алісу, подумки благаючи її не закричати. 

Біліюча в темряві фігура, з блискучими очима, проходила поглядом по всій території повільно, ніби уві сні. Кілька разів мені здалося що зараз вона підійде до яблуні, однак кожного разу вона ніби натикалась на невидиму стіну, і йшла далі. Іноді вона знову принюхувалась, і кожного разу це було настільки моторошно, що я дивом трималася щоб не закричати сама, і тримала налякану сестричку.