Читати книгу - "Шепіт забутих доріг, Мора Мюррей"

Сутність в маминій подобі зупинилась, ніби задумалась про щось, і раптом пішла далі, йдучи в бік хвіртки, що виходила до лісу. 

Якщо мама зараз піде сама, вночі, в ліс, в цьому смішному сарафані, вона пораниться, її покусають комарі, кліщі, вона просто там пропаде! 

Мені так хотілося зупинити її, покликати, і в той же час мені було так страшно це зробити. Я відчула, як рука, якою я затискала Алісі рот, намокла від її сліз. Сестра мужньо стримувалась щоб не заплакати вголос, однак теж не могла витримати цього видовища. 

Вона підійшла до відчиненої хвіртки, яку ми ж самі і не зачинили на гачок, і штовхнула її так голосно, і впевнено пішла стежкою до лісу. З верхівки дерева ми ще кілька хвилин могли бачити її світлий сарафан, який миготів серед дерев, поки темрява і ліс остаточно не проковтнули її. 

- Мамо! Мамочко! - не змогла себе більше стримувати Аліса, і нарешті голосно заплакала. 

Вітер зашелестів листями дерев, десь дуже далеко закричав сич. Ніхто не відгукнувся. Навіть собаки не загавкали. Як можуть не гавкати сільські собаки? Вірніше одна сільська собака. Весь час про це забуваю. 

Час тягнувся неймовірно довго. 

Мама так і не повернулась.