Читати книгу - "Про любов. Школа пані Фреймут"

— що саме Діковою рукою було нанесено вирішальний удар.

Але як би жахливо все це не виглядало, було дещо куди страшніше. Після пробудження вона з жахом усвідомлювала, що уві сні це здавалося їй абсолютно нормальним і неминучим. Вона, Алекс Мартін, була щаслива, що її чоловік неживий. Вона простягала руку вбивці, часом дякувала йому. Сон щоразу закінчувався однаково — вона падала в обійми Діка Віндіфорда.

Вона ані разу не прохопилася чоловікові про цей сон, та він тривожив її дужче, ніж вона зізнавалася собі. Невже це було попередження, пересторога проти Діка Віндіфорда?

Різкий звук телефонного дзвінка десь із нетрів дому відірвав її від роздумів. Вона ввійшла до вілли і взяла слухавку. Аж раптом похитнулася і сперлася рукою об стіну.

— Хто, ви кажете, говорить?

— Ну ж бо, Алекс, що з твоїм голосом! Я заледве впізнав тебе! Це Дік.

— Ой, - сказала Алекс. — Ой! Де.. де ти?

— В «Руці подорожнього». Непогана назва, правда? Чи ти навіть не знаєш про існування пабу в цьому селі? Я у відпустці, трохи от рибалю тут. Ти не проти, якщо я зазирну до вас, пари голуб’ят, сьогодні після вечері?

— Ні, — відрубала Алекс, — тобі не можна приходити.

Запала тиша, а тоді знову почувся Діків голос, трохи змінений.

— Прошу вибачити, — офіційно сказав він. — Звісно, я не турбуватиму…

Алекс поспішно перебила. Він, мабуть, вирішив, що вона поводиться надто дивно. Це справді було дивно. Вона добряче розхвилювалася.

— Я лише мала на увазі, що ми вже… мали плани на сьогодні, — пояснила вона, намагаючись змусити свій голос звучати якнайприродніше. — Ти не… ти не прийдеш на вечерю завтра?

Та Дік, вочевидь, помітив силуваність її тону.

— Щиро дякую, — сказав він тим самим офіційним тоном. — Та я можу вирушити далі будь-якої миті. Залежить від того, об’являться мої друзі чи ні. Бувай, Алекс. — Він зупинився, а тоді квапливо додав іншим тоном: — Усього тобі найкращого, люба.

Алекс поклала слухавку з відчуттям полегшення.

— Йому не можна приходити, — повторила вона собі. — Йому не можна приходити. Ох, і дурна ж я! Науявляла собі, аж от до чого дійшла. Та все ж я рада, що він не прийде.

Вона підхопила зі столу солом’яний капелюшок і знову вийшла в сад, зупинившись лише, щоб глянути на назву, вирізьблену над ґанком: Вілла «Філомела»[3].

— Яке вигадливе наймення, — сказала вона одного разу Джеральдові, ще до того, як вони побралися. Він розсміявся.

— Моя маленька городяночко, — мовив він лагідно. — То ти хіба ніколи не чула солов’я? Коли так, я радий. Солов’ї повинні співати лише закоханим. Ми слухатимемо їх разом, літніми вечорами, біля нашого власного дому.

І спогад про те, як вони їх почули, нагнав щасливий рум’янець на щоки Алекс.

Саме Джеральд знайшов віллу «Філомела». Він примчав до Алекс, переповнений захватом. Він знайшов найкраще місце для них — унікальне, просто перлину. Такий шанс випадає раз у житті. І коли Алекс побачила його, вона також була в захопленні. Щоправда, розташування було доволі віддалене — дві милі від найближчого села — але сама вілла була така вишукана, що одразу зачарувала її своїм старосвітським виглядом і комфортом ванних кімнат з гарячою водою, електрикою і телефоном. Та раптом — заковика. Власник ні з того ні з сього передумав здавати віллу в оренду. Він погоджувався лише на продаж.

Джеральд Мартін, маючи хороший дохід, не міг, проте, скористатися зі свого основного капіталу. Йому вдасться зібрати щонайбільше тисячу фунтів. Власник править три. Та Алекс, яка вже налаштувалася жити там, прийшла на допомогу. Її капітал було легко реалізувати, адже він зберігався у вигляді облігацій на пред’явника. Вона вкладе половину своїх коштів у придбання будинку. Ось так вілла «Філомела» і стала їхньою. Щоправда, слуги не бачили нічого привабливого в сільській глушині, тож Алекс доводилося самій клопотатися домашньою роботою. Лише за садом, який був рясно всаджений квітами, наглядав старий із села. Він приходив двічі на тиждень.

Обійшовши ріг будинку, Алекс здивувалася, побачивши садівника, схиленого над клумбами. Він мав приходити на роботу щопонеділка і п’ятниці, а сьогодні була середа.

— Джордже, що ти тут робиш? — запитала вона, наближаючись до нього.

Старий підвівся, посміюючись, і торкнувся крис зношеного капелюха.

— Я собі гадаю, що ви здивувалися, пані. Та воно таки так. Але в нашого поміщика йменини в п’ятницю, і я кажу ото собі, кажу, що ні містер Мартін, ані його місіс, не будуть зобижатися, якби я пришов один раз у середу замість п’ятниці.

— Ну звісно, нічого страшного, — сказала Алекс. — Бажаю тобі гарно повеселитися на іменинах.

— Та я так і збираюся, - запросто відказав Джордж. — Бо ж воно добре набити кендюха і знати, що не тобі платити. Поміщик для нас, мешканців тобто, готує файний обід. Та й ще я подумав, пані, що міг би розпитати, які бордюри навколо квітників вам більше до вподоби, заки ви поїдете. Бо ж Ви, пані, й не знаєте напевне, коли вернетеся?

— Але я нікуди не їду.

Джордж вирячився на неї.

— Та ж хіба ви не їдете до Льондона завтра?

— Ні. Звідки ти це взяв?

Джордж повів головою з боку в бік.

— Вчора здибав пана в селі. То він мені й каже, ніби ви їдете до Льондона взавтра, і не знаєте, коли назад.

— Нісенітниця, — відповіла Алекс, сміючись. — Ти, мабуть, щось не так зрозумів.

Та все ж їй стало цікаво, що такого міг сказати Джеральд, аби так заплутати старого. Їхати до Лондона? Вона не мала жодного бажання повертатися в Лондон.

— Я ненавиджу Лондон, — сказала вона, раптово й різко.

— А-а-а, — сказав Джордж спокійно, — виходить, я щось не второпав. Та якось мені то виглядало ясно. Я радий, що ви лишаєтеся тута. Я от не розумію всього того швендяння, та й про Льондон не крепко думаю. Мені-от ніколи туди не треба. Забагато отих аутомашин — ото біда тепер. Іно возьме собі аутомашину — так і не може всидіти на їдному місці. Містер Еймс, який до вас мав сю хату, — що ж за хороший і спокійний жентельмен був, поки не розжився на одну з тих тарадайок. І місяця не минуло після того, як уже виставив віллу на продаж.