Читати книгу - "Бог дає таланти всім. 50 уроків, щоб знайти себе та справу всього життя"

батька, вчителя, який викладав у сьомому класі. Звинувачуємо «систему», економіку, людей над нами, під нами й довкола нас. І дозволяємо всім цим «але» заступати нам шлях. «Це все добре, але ми завжди робили саме так. Це добре, але бос ніколи цього не дозволить. Гаразд, але рада директорів нізащо на це не пристане. Окей, але я для цього надто старий… надто молодий… надто недосвідчений… надто кваліфікований… мені бракує навичок».

Час позбутися свого великого «АЛЕ».

Я маю цілий «каталог відмовок», коли йдеться про речі, які боюся робити або дуже не хочу за них братися. Більшість із них починаються зі слів «Я не можу».

«Я не можу — я надто зайнята, втомлена й пригнічена. Я не вмію користуватися LinkedIn, Facebook, Twitter, Excel і PowerPoint — усе це дуже заплутано і складно. Я не можу це зробити, бо нічого не тямлю в грошах, статистиці, цифрах, технологіях та обладнанні. Я не можу — щоб розібратись у цьому, мені бракує знань, і я все зроблю неправильно».

А ще є дуже загадкові «вони». «„Вони“ мені не дозволять». Про кого взагалі йдеться?

Якось мені сказали: «Якщо ти не хочеш щось робити, то знайдеш відмовку. А якщо хочеш — шукаєш спосіб це зробити». Усе дуже просто.

Ми всі знайомі з людьми, які можуть протягом п’ятнадцяти хвилин пояснювати, що не можуть зробити завдання, бо їм бракує часу. Насправді на його виконання знадобилося б на десять хвилин менше, аніж на цю відмовку. Я й сама була такою людиною. Я або взагалі не хотіла щось робити, або ж відмовлялась, бо боялася, що зроблю щось неправильно. Мій чоловік любить нагадувати мені мої ж слова про те, що я ніколи не користуватимусь електронною поштою. Я опиралася технологіям, бо відчувала себе абсолютно безсилою, коли щось виходило з ладу. Чоловік завжди каже мені, що коли ти скаржишся або починаєш захищатися, то програєш. І врешті-решт я припинила скаржитися на свою слабкість, припинила її захищати. Натомість навчилася користуватися перевагами технологій, і це зробило мене сильнішою. Тепер я обожнюю відчуття свободи, що його дає мені електронна пошта, коли я працюю вдома. Колись я ненавиділа Facebook і Twitter — аж доки не найняла людину, яка навчила мене ними користуватися.

Ми часто не наважуємося йти вперед, бо переконані, що нас хтось «тримає». Мій друг Майкл якось зауважував, що якщо довго тримати віслюка на прив’язі, то навіть коли ти його відв’яжеш, він усе одно не зрушить із місця. Ти можеш настільки звикнути топтатися на місці, що навіть отримавши свободу, не наважишся зробити крок.

Що заважає тобі рухатися вперед? Навряд чи це «скляна стеля» або «липка підлога». Зазвичай це людина, яка стоїть між тобою і ними, — і ця людина ти сам(а). Якщо ти десь «застряг», то можеш навіть отримати від цього вигоду. Адже коли звинувачуєш у невдачах інших, то ніколи не візьмеш на себе відповідальності, якщо щось піде не так. Однак тут є зворотний бік медалі: у твоєму житті бракує змін, здатних його покращити.

Мене завжди надихають люди, які відмовляються вигадувати всілякі відмовки від самого життя. І сама припинила це робити завдяки газетному колумністу Вікторові Різелю. Я не була з ним знайома, однак зберегла його некролог і часто перечитую.

Він працював у газетному синдикаті й писав матеріали про корупцію з боку ґанґстерів та профспілок. Одного дня, коли він вийшов із ресторану на Мангеттені, якийсь чоловік вихлюпнув йому в обличчя кислоту. Віктор назавжди осліп. Того вечора в 1956 році його кар’єра могла б закінчитись. Однак людина, яка хотіла змусити його замовкнути, насправді зробила його голос сильнішим. Віктор продовжував писати й публікувати свої статті. Він рано прокидався, і дружина читала йому вголос газету — від першої до останньої сторінки, — а потім він ішов на роботу. До нападу його колонки були опубліковані в 195 газетних випусках. А коли в 1990 році Віктор вийшов на пенсію, кількість опублікованих колонок сягнула 350.

Оце так! Як я можу телефонувати на роботу й удавати, що хвора, прочитавши цю історію? Як я можу скиглити, що хтось не дає мені йти вперед? Як я можу нарікати на умови праці?

Не можу.

Я знала батьків, які заборонили своїй дитині використовувати слова «не можу». Очисть свій лексикон від цих слів! Це перший крок до того, щоб більше не стояти собі на заваді! А ще можна зробити таке:

Бережи свою силу. Живи без обвинувачень, помилок, без непотрібної «жертовності». Ніхто не може змусити тебе почуватися чи діяти певним чином, якщо це тобі не підходить.

Якщо ж не можеш змінити людину, місце, ситуацію чи якийсь заклад — зміни свої думки, своє сприйняття, свою реакцію.

Мій друг Боб частенько казав мені таку річ: «Якщо життя смердить, спершу перевір власний підгузок». Можливо, ця «проблема» з’явилася не через начальника чи колегу. Ти можеш сидіти в цій «купі екскрементів» лише тому, що вона твоя, або ж твоє ставлення до ситуації й робить її такою гидкою.

Будь собою, але кращою версію самого себе. Байдуже, чи подобається це тобі, але люди схильні робити припущення про твій вік, освіту, надійність і професійний рівень, звернувши увагу на короткий топ, блузку з глибоким декольте, міні-спідницю, татуювання, кільце в носі або сандалі. Якщо хочеш вирізнитися з-поміж інших, щоб тебе запам’ятали, поміркуй, що саме має запам’ятатися.

Почни діяти — як можеш. Мої друзі, які проходять програму реабілітації, люблять розповідати історію про жаб. На колоді сидять чотири жабки. Троє вирішили зістрибнути. Скільки жабок залишилося на колоді? Чотири. Ті троє тільки «вирішили» зістрибнути, однак нічого не зробили. Зроби один маленький крок, який підштовхне тебе вперед. Зателефонуй. Надішли e-mail. Попроси підвищення зарплати.

Будь відкритим до нових знань. Мені важко вчитися чогось нового, бо бракує смиренності, щоб попросити когось про допомогу. Коли я не знаю, як щось робити, це відразу пробуджує сором, що його я нерідко відчувала в дитинстві: невже я така дурна? Однак тепер я можу дозволити собі стати студенткою самого життя. Довкола безліч людей, які можуть поділитися з тобою знаннями про все, що тобі потрібно знати. У разі необхідності їм можна заплатити.

Найкращий спосіб не заважати самому собі рухатися вперед?

Бери на себе відповідальність за власне щастя й успіх — на сто відсотків. Припини вірити в те, що «хтось» утримує тебе на місці. Ти можеш знайти відмовку або ж можливість щось зробити. Усе залежить тільки від тебе.