Читати книгу - "Мовчазний граф, Ірина Скрипник"

Звісно, вона ж не чула, як вони спілкуються, коли гадають, що їх ніхто не чує. А от я чула! Радимир і Володимир говорили так, наче були рівнею, навіть більше — як давні друзі, між якими немає жодних бар'єрів. Та пліткувати — одне з тих багатьох «не можна», які старанно перелічувала Лада. Тому я лише перевела погляд на вікно, намагаючись відволіктися.

Там я побачила Радимира. Його постать виділялася впевненою грацією. При цьому він крокував різко, швидко. Кінчики його пальців напружено стискали палітурку, а очі метушливо бігали від сторінки до сторінки. Він наче не помічав ні світу навколо, ні людей, які зупинялися, щоб привітатися. Його обличчя було зосередженим, губи напівстиснуті, а коли він, здається, щось не зрозумів, то навіть злегка закусив нижню губу.  

Раптом граф зупинився. Вся його постава, вся його енергія різко змінилася. Його погляд направився вперед, і за якийсь час до нього підбіг інший чоловік, одягнений надто розкішно для слуги, з легким відтінком пихатості в рухах.

Радимир, не сказавши ні слова, передав йому книгу, швидким жестом вказуючи на текст. Його пальці нервово постукували по сторінці, наче він намагався змусити незнайомця зрозуміти важливість сказаного. Той відповів майже одразу, але Радимир не здався. Він жестикулював, нахиляв голову, говорив з пристрастю, яку я в ньому ще не бачила. 

Вони почали сперечатися. Скоріше за все. Бо їхня розмова виглядала гострою, бурхливою. Я не могла відірвати від них погляд. 

Хто цей незнайомець? Ще один граф? А можливо, учений? І що то за книга? Її вигляд був доволі старим, палітурка трохи потемніла, а кутики зношені. Звідки вона? Чому Радимир так хвилюється через якісь строки? 

— Панно, ви мене слухаєте? — голос Лади різко вирвав мене з роздумів.

Я обернулася, намагаючись приховати свою цікавість.  

— Так, пробачте, — відповіла, навіть трохи посміхнулась. — Продовжуйте.  

Сьомий день розпочався, як і попередній. Ще до світанку мене розбудила Вілена. Вона, як завжди, була стриманою і дбайливою. Її руки швидко впоралися з моїм волоссям, а погляд пильнував кожну дрібницю у моєму вбранні.  

Коли я увійшла до кімнати, де мене чекала Лада, цього разу я постаралася дотриматися всіх правил. Легкий реверанс, приглушена усмішка і стриманий погляд. Лада схвально кивнула, але її строгість все одно нікуди не зникла.  

Я сіла біля вікна, високо піднявши голову, і з надією визирнула на двір. Та Радимира там не було. Цього разу його відсутність залишила дивний присмак. Що він робить? І головне — з ким? Чим він він взагалі займається?

Зʼявився майже перед обідньою перервою. Я вже подумки рахувала, скільки хвилин залишилось, коли двері різко відчинилися, і він увійшов.  

— На сьогодні ви закінчили, — сказав Радимир коротко.  

Я встала так швидко, що стілець не встиг втримати мої рухи, і я ледь не перечепилася об його край. Мої руки інстинктивно схопилися за спинку стільця, щоб зберегти рівновагу, але я змогла вчасно виправити своє положення. Навіть не встигла глибоко вдихнути, коли уже робила реверанс — настільки автоматично, наче це був щоденний ритуал. Моя постава залишалась якомога стрункішою, хоч у середині все бурлило. Радимир, не сказавши ні слова, кинув на мене короткий погляд, який змусив моє серце забитися швидше, а потім на його вустах прокотився легкий натяк на усмішку. З чого б це? Я ж наче зробила все, як треба, з урахуванням усіх «не можна», що почула від Лади.

— Залиш нас, — сказав він їй.

В її очах промайнув настільки швидкоплинний погляд, що я ледве встигла впізнати невдоволення і трохи відчуження, які вона намагалася старанно приховати. Як би там не було, Лада пішла, залишивши нас наодинці.

Радимир сів на моє місце, і його погляд знову ковзнув по мені, ніби вивчаючи мою реакцію, злегка прищурившись. Я відчула, як морозець пробіг по шкірі. Що такого особливого було в його погляді? Щось таке знайоме й водночас настільки недосяжне. Можливо, він і сам не розумів, але я точно це відчувала. Всередині наче щось вибухнуло…

— Продовжимо нашу розмову? — запропонував Радимир зненацька, відкинувшись на спинку крісла і закинувши ногу на ногу. 

— В цьому немає необхідності, пане Радимире, — намагалась я посміхнутися, хоча серце шалено билося в грудях від його голосу. — Я тоді сказала зайвого, про що дуже сильно тепер шкодую. Прийміть мої вибачення. 

Мої слова ледве виривалися з горла. Відчуття, що я кажу щось зовсім не те, не покидало мене. Я не знала, чому намагаюся це зробити, чому прошу вибачення, але щось у ньому змушувало мене діяти саме так.

Він тільки злегка прищурився, і на його обличчі промайнув відблиск розуміння — чи то співчуття, чи то лише цікавість. Я не могла вирізнити це, бо кожна його дія, кожен погляд був занадто багатогранним, щоб сприймати їх поверхово.

— В такому разі, обговоримо наше весілля? — знову прищурився. Голос став трохи твердим, а в очах зʼявився якийсь азарт. Я не могла втримати погляд, навіть якщо намагалася.

— В цьому також немає необхідності, пане Радимире. Я повністю довіряю вашому смаку. Нехай все буде так, як того бажає мій майбутній чоловік, — відповіла я, відчуваючи, як мої слова тягнуться, немов важкий ланцюг. Я не знала, чи дійсно це те, чого я хочу. Чи це я, чи це він? Чи є між нами ще щось?

Граф встав. Його рухи стали більш рішучими. Кроки зазвучали тяжко, з натиском. Руки сховалися за спину. Він почав неспішно ходити по кімнаті, оглядаючи простір, як вартовий, що вивчає територію. Цей жест, його впевненість, його незалежність, навіть у такій дрібниці, змусили мене затримати дихання. 

— Я зовсім вас не розумію, панно. Може, дасте мені хоча б якусь підказку? 

Хто б казав! Це я його не розумію! Він так клявся перед моїм батьком в день нашого приїзду, що зробить мене щасливою, і Володимир називав його доброю людиною, але його поведінка… 

Я йому взагалі потрібна? Якщо так, то навіщо? Бо щось я починаю сумніватися. Що він взагалі про мене думає? Чи можу я його запитати про це?