Читати книгу - "Мовчазний граф, Ірина Скрипник"

——— 6 ———

Для занять з етикету Лада обрала кімнату, яку раніше, мабуть, використовували, як невелику бібліотеку. Вона була просторою, із високою стелею та великими арковими вікнами, крізь які ранкове світло заливало приміщення. 

Біля вікна був масивний круглий стіл з темного дерева, вкритий вишуканою скатертиною, а біля нього — кілька крісел із високими спинками. На столі лежали аркуші паперу, чорнильниця та кілька різнокольорових пер.

Посередині стелі висіла бронзова люстра, прикрашена тонким різьбленням.

По кутах кімнати стояли позолочені статуетки, а на підлозі — товстий килим, який приглушував кожен звук. 

Як Радимир і сказав, розпочали ми рівно о восьмій годині. Лада, сувора і стримана, говорила тихим, рівним голосом, ніби читаючи з книжки, а я, намагаючись хоч трохи зосередитися, ковзала поглядом по кімнаті.  

— Граф та графиня завжди вітають всіх гостей свого маєтку особисто, але спілкуються лише з тими, хто відповідає їхньому статусу. Гості, нижчі за статусом, мають подати господарям лист або рекомендацію, щоб отримати аудієнцію.  

Її голос здавався мені нестерпно монотонним. Я зітхнула і перевела погляд на настінний годинник із позолоченим маятником: минуло лише десять хвилин.  

— До осіб, вищих за рангом, не можна звертатися без запрошення. При зустрічі ви маєте обов’язково зробити реверанс. Після цього вам подадуть руку для поцілунку або просто кивнуть головою, як знак визнання.  

Її слова звучали, як постійний перелік заборон:  

— Також ви маєте пам’ятати: люди нижчого статусу ніколи не сідають поруч із тими, хто має більший ранг, якщо не було дозволу. Звертатися до більш привілейованих осіб варто лише на "Ви" і тільки після того, як ті почали розмову з вами. Першими починати говорити не можна. Перебивати — не можна. Підвищувати голос — не можна.  

І так увесь ранок: «не можна» і ще раз «не можна»...

З кожним новим правилом я все більше втрачала терпіння. Після виснажливого заняття просто впала на своє ліжко, відчуваючи, як злість і розгубленість боролися між собою. Здавалося, ще трохи — і я вибухну. Невже Радимир хоче поставити мене на місце після вчорашньої сварки?

Це було схоже на справжні тортури. Після обіду я вже не очікувала чогось хорошого. Тож коли в кімнату зайшов сам Радимир, моя роздратованість одразу загострилася. Він сів у кріслі в кутку, легко обперши тростину об підлокітник, і сказав:  

— Продовжуйте. Не звертайте на мене ніякої уваги. Я просто трохи посиджу й послухаю. Бо дехто мені тут сказав ненароком, що мені б також не завадило вивчити етикет.  

Він наголосив на останніх словах, дивлячись на мене із ледь помітною посмішкою. Ця посмішка була неймовірно дратівливою. 

Лада, наче не звернувши уваги на це, продовжила:  

— Перш за все, панно, ви маєте пам’ятати, що репутація графині — це відображення репутації графа. Ви маєте поводитися так, щоб ваша поведінка підкреслювала гідність і статус вашого чоловіка.  

Я кинула на Радимира злий погляд. У його очах блиснули лукаві іскорки, а усмішка стала ще ширшою. Йому, здавалося, приносило справжнє задоволення спостерігати за моїм обуренням.  

Ну що ж, тепер я точно знаю, як виглядає катування під виглядом виховання!

«Якщо він продовжить у такому ж дусі, я точно не витримаю», — думала я, стискаючи руки на колінах, так міцно, що кінчики пальців побіліли. Гнів почав підступати до горла. Я ледь стримувала себе, щоб знову не сказати йому щось різке.  

— Не відволікайтеся, панно, — підійшла до мене Лада. — Слухайте уважно і запамʼятовуйте все, що я кажу вам. Вам знадобиться це набагато раніше, ніж ви гадаєте. Щойно буде оголошено про ваші заручини, на вас почнуть звертати увагу інші пани.  

І знову кинула злісний погляд у бік Радимира. Він так зручно розмістився в кріслі, закинувши ногу на ногу, ніби це його особистий спектакль, а я — головна героїня, яка його розважає. Як же він мене дратує!  

«Краще б він вчора накричав чи заборонив мені щось, а не змушував мене тепер цілий день вчитися цьому безглуздю!» — обурено думала я, відчуваючи, як всередині закипає злість на нього.  

Тим не менш, Лада продовжувала своє заняття, ходячи по кімнаті з указкою в руках, ніби розділяла простір на зони для правильних і неправильних рішень. Її кроки були чіткими й впевненими, а голос — рівним, немов відчитувала по нотах.  

— У присутності незнайомого чоловіка графиня має тримати нейтральний вираз обличчя й чекати, поки його їй представлять, — промовляла Лада, чітко артикулюючи кожне слово. — Вітання має обмежуватися легким кивком голови або, в разі офіційної зустрічі, невеликим реверансом. Обійми, потискання рук чи будь-які інші дотики є неприйнятними. Спілкування має бути ввічливим, але дистанційним. Графиня має уникати надто жартівливого чи легковажного тону, щоб не зашкодити власній репутації.  

«Нейтральний вираз обличчя? Легкий реверанс? Чи вона хоч трохи розуміє, наскільки це все дратує?» — я ледь не закотила очі, але стрималася, щоб не викликати ще одну лекцію.  

Двері тихо відчинилися, і в кімнаті зʼявився Володимир. Його хода була безшумною, наче він навмисно хотів зберегти тишу. Він нахилився до Радимира й щось йому прошепотів. Після короткого обміну словами вони обидва вийшли, залишивши мене під поглядом суворої Лади.  

— Скажіть, Ладо, а Володимир — він хто? Він же не звичайний слуга? — запитала я, вирішивши хоч трохи переключитися з цього принизливого уроку.  

Лада випрямилася, подивилася на мене і відповіла з відтінком повчального тону:  

— Так, панно, незвичайний. Пан Володимир є гувернером його світлості.  

— Тобто він вихователь і наставник… І через це він може дозволити собі трохи більше, ніж інші в цьому домі?  

— Пан Володимир завжди дотримується правил поведінки згідно свого статусу, — сухо зауважила Лада, поглянувши на мене з відтінком докору. Її тон ясно вказував: зайві роздуми чи припущення не личать моєму становищу.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍