Читати книгу - "Опанувати Елементи, NikaLerina"

Розділ 7

Я за ніч, певно, спала годину, тож виглядала не найкраще. Замкнулася в кімнаті й нікого не хотіла бачити, відчиняючи двері лише для того, щоб мені занесли їжу. Опухлі від сліз очі, червоний ніс та темні кола під очима свідчили про безсоння. Думок було так багато, що вони просто не давали мені заснути. Чому я? Навіщо? За що?

Я хотіла додому. Уявляла, як батьки, мабуть, оскаженіли від хвилювання, а друзі кинулися на пошуки. Усе це не вкладалося в рамки здорового глузду.

— Магії не існує! — сказала я вголос, ніби намагаючись заперечити саму реальність.

Але ж я сама все бачила, хай і в гарячці. Це було надто яскраво, аби здатися маренням.

У цей момент у двері хтось постукав.

— Можна зайти? — пролунав тихий голос.

— Оу… Я… хвилинку, — відповіла я, хутко підхопившись з ліжка й накинувши халат. Можливо, це Лілі.

— Заходьте, — озвалася я, коли впевнилася, що виглядаю більш-менш пристойно.

Двері прочинилися, й до кімнати ввійшла дівчина з тацею. Мені казали, що вона закріплена за мною, аби допомагати освоюватися в цьому місці.

— Привіт, дякую за сніданок, — сказала я, одразу хапаючись за каву. Голова просто тріщала.

— Не спалося? — вона глянула на мене співчутливо.

— Сильно помітно? — я спробувала пощипати себе за щоки, аби додати бодай краплю рум’янцю.

— Навряд чи це допоможе. Синці під очима видно, мабуть, навіть із сусідньої кімнати, — зітхнула вона.

Я важко сіла в крісло, а Лілі вмостилася навпроти.

— Вони знову питали, — промовила дівчина. — Але я сказала, що ти ще не готова.

— Дякую, — видихнула я.

Вартові щодня робили спроби поговорити зі мною, але я не була готова. І не знала, коли буду, та чи буду взагалі. На щастя, вони розуміли мій стан і не намагалися прорватися до кімнати силоміць. Я ж не хотіла нікого бачити. Адже поглянути на них — означало визнати їхні слова й дати якусь відповідь, а я не знала, якою вона має бути.

Чи маю я вибір взагалі? Повернутися й померти через свою “силу” чи залишитися й битися з їхнім чудовиськом, можливо, загинувши й тут? Я не герой, і точно не вправний воїн.

— Ти потрібна нам, Катіоно. Так сильно, що навіть не уявляєш, — тихо мовила Лілі. — І я розумію, чому ти… — вона важко зітхнула.

— Але я не хочу. Це взагалі мене не стосується, це не мій світ! — вигукнула я у відчаї.

— Можливо, й ні, — погодилася вона. — Але якщо Скверну не зупинити, вона може піти й на Землю. Її ненаситність не вщухне. Вона роздратована після сплячки й уже почала нищити нашу природу.

— Думаєш, це можливо? Що вона дістанеться й Землі?

— Не знаю, якщо чесно. Наші світи — мов близнюки. Відмінність лише в магічній складовій Ерде.

— У мене теж колись була сестра-близнючка, — тихо озвалася я, згадавши той час. Це слово було для мене особливим... болючим.

— Була?

— Так, вона загинула в авіакатастрофі разом із батьком, коли їй було п’ять років. Літак упав в океан, тож ми навіть не змогли попрощатися. Згодом мама зустріла вітчима… далі якось так... склалося.

— Ох, це…

— Не бери в голову. Просто подумала про “близнюків” — от і все. Це було давно, і біль переріс у печаль. А скажи, чому Вартові такі схожі між собою? Окрім волосся та очей, вони — немов рідні. Це близнюки? Або, е-е, як це… четвернята?

Лілі тихенько засміялася:

— Ой, ні. У них у всіх різні сім’ї. Але Елементи мають такий вплив, що вони змінили суть хлопців настільки, що в цьому єднанні вони стали схожими. І вони вважають себе братами, хоча так і є. Або ж навіть більше.

— Он воно як. А я вже думала… — я зітхнула, провівши рукою по скуйовдженому волоссю.

Цікаво... навіть не уявляю як їм було.

— А якщо в мене не вийде? Що, як я зроблю ще гірше? — тихо перепитала я, не відводячи погляду від вікна.

— Гірше точно не стане. Бездіяльність — ось що згубить наш світ, — зітхнула Лілі.

“Моя бездіяльність…” — промайнуло у мене в голові. Я відвернулася, дивлячись на краєвид за вікном. Здавалося, що я просто переїхала в іншу країну: Іспанію, Італію чи, можливо, Грецію. Тут усе здавалося таким звичним, що важко було повірити, ніби десь існує якесь містичне зло.

Лілі дивилася на мене з благанням в очах щоразу, коли заходила до кімнати. І я розуміла її. Адже якщо те чудовисько справді може дістатися Землі, що тоді? Я уявила собі фільм від Marvel, де я — новоспечений “супергерой” в команді Месників. Де мій Мйольнір? Я ж типу “достойна”!

Я тихо засміялася про себе, а потім і вголос.

— Не зважай, — сказала я, помітивши її здивований погляд. — Просто згадала щось зі свого світу.

— Мабуть, щось цікаве, якщо настрій одразу покращився, — усміхнулася вона.

— Так, доволі веселе. Знаєш, якби на мій світ хтось так зазіхався, я б зробила все, що в моїх силах, щоб його врятувати, — знизала плечима я.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍