Читати книгу - "Коротка історія семи вбивств"

й говорить перестав: болить. Усі триндять так, наче вони — з гето, особливо цей. Бачив його кіль’ раз у телевізорі; мені в житті ще не було так стидно. Це ж тре’а, має сті’ки грошей, сті’ки золотих дисків, сліди від помади усіх білих жінок світу на члені, — і так говорить? «Якщо життя моє ті’ки для мене, то воно м’ні не тре’». Ну то, вилупку, готуйся з ним розстатися, бо я сам до тебе заскочу.

А ось Віпер, він інший. У перший день, як вийшов з буцегарні — не в хороший він день вийшов, саме посеред війни, — йо’о задню кишеню аж розпирало. Витягує він, ’начить, з’ідти книжку, а в ній сті’ки червоного, навіть на палітурці, що я був подумав, що в нього, м’ать, з дупи кров тече. Аж то червоне чорнило — від єдиної ручки, яку він стибрив у в’язниці. Я спитав: «Ти що, ще ’дну книжку в книжці написав?» «Та куди мені? А серед моїх братів, — ка’е, — вище всіх — Бертран Рассел[76]: лучче за ньо’о ніхто не напише». Книжку того Бертрана Рассела я досі ще не прочитав. Віпер ка’е: саме завдяки Бертрану Расселу він більше не вірить у Бога, — а я з цим теж маю проблеми.

Я жду Віпера. Чується пісня, теж гітовий запис. Минулого тижня я йому і молодим — Бам-Бамові, Демусу і Геклу — сказав, що ямаєць — це чоловік у пошуках батька, і якщо той у комплект не входить, то він все ’дно буде шукати його в кому-небудь, поки не знайде. От того Папу Ло так і звуть, хоч він не може бути батьком нікому й нічому Віпер каже, що він ослаб, а я кажу: «Ти що?! Роздуплися, роззуй очі. Чоловік не ослаб, він просто досяг віку, коли стоїть сам перед собою в дзеркалі, вже старий, і обидва ’дин одному більше не подобаються, — хоча йому всього лиш тридцять дев’ять». Але в нас тут це вже старечий вік, і в того, хто до нього дожив, є проблема: тепер він не знає, що з собою робить. І починає поводитись так, ніби він уже не з того світу, який своїми ж руками помагав створювати. Не можна ось так ставати в позу Бога і казать: «Щось цей чоловік мені перестав подобатися, давай-но я змию його начисто потопом і почну заново». Папа Ло почав рити надто глибоко і думати, що йому слід бути чимось більшим за те, чим він уже є. І він найдурніший дурень — дурень, який починає вірити, що все може бути лучче. Лучче, звісно, настане, але не так, як він думає. Колумбійці вже дістали мене, кажучи, що втомилися від цих причмелених кубинців, які винюхують забагато з того, що їм тре’ ті’ки продавать; і від багамців толку нема, бо вони самі навчилися варити кокс. Коли вони вперше спитали, чи хочу я спробувати їхній товар, я сказав: «Ні, hermano[77]», а ось Віпер сказав: «Так». «Брате, кокс — єдина штука, за яку я давав у тюрмі», — каже він мені, знаючи, що ніхто в гето не посміє до нього підійти й назвати за це батоном. Той чувак і досі шле йому з буцегарні листи.

Люди, навіть ті, яким видніше, починають подумувати, що Папа Ло ослаб, що йому вже не хочеться вибивати гроші на партію. Що він збирається відійти від справ і дати людині від ННП зайти на територію, а Джунглі з Ремою, всігди охочі до того, що погано лежить, скоро відбілять свої зелені сорочки і перефарбують їх у жовтогарячий. Папа Ло не ослаб; він мислить глибоко, за що політикани йому не платять. Політикани встають на сході й сідають на заході, і нічого ти з ними не вдієш. І ось тут наші шляхи розходяться: він хоче їх, політиканів, забути, а я хочу їх використати. Вони думають, що йому до народу більше нема діла, але проблема в тому, що діло йому якраз є — і він уже втягує в нього Співака.

Уперше вони покликали мене торік. Запросили на зустріч біля Ґрін-Бея. І я їх зразу ж спитав: «А де Папа?» І той, чорний (решта, майже всі, були білі, брунатні або червоні), сказав: «Досить з нас Папи. Час Папи минув, тепер потрібна нова кров». Говорив так, наче його знімали для «Прихованої камери». І раптом цей малий вилупок Луїс Джонсон дістає аркуш паперу — бланк посольства догори ногами, із запрошенням на якийсь банкет, чиста липа, — й, оскалюючись, читає всім з таким виглядом, наче то мало не таємна постанова, що нібито підтверджує якесь лайно щодо мене. І що нібито Папа не дбає про потреби і сподівання цього брудного життя. Але всі ці рагульні засранці не вловлюють, що я теж про це не дбаю... Одне слово, Медельїн — на другій лінії.

І от я даю цьому шахраю Луїсові підсолодити мені своїм «закодованим» планом. Вислуховую, як вони з усмішечками кажуть, що начебто поки сумніваються, чи можна мені довіряти; вдаю, ніби не розумію, коли вони натякають, щоб я дав їм знак, — ну чисто як по Біблії. Прикидаюся дурником, аж поки вони не відкривають усі карти. Луїс Джонсон — єдиний чоловік від посольства, з ким я стрічаюся. Він підтримує зв’язки з чорношкірими. Високий, з каштановим волоссям і в темних окулярах, за якими не видно очей. Я йому кажу, що він нині — в Копенгагені, який називають долонею моєї руки, і цю долоню я, коли схочу, будь-якої миті, можу стиснути в кулак. Я задираю сорочку і показую йому історію шістдесят шостого року. Груди зліва — куля майже біля серця. Шия справа — куля навиліт. Праве плече — поверхнева рана. Ліве стегно — куля відскочила від кістки. Грудна клітка — кулі пошкрябали кістки. Про те, що я думаю послати свою людину в Маямі і ще одну — в Нью-Йорк, я мовчу. А ще про те, що «уо tertgo suficiente espanolpara conocerque eres la mds gran broma en Sudamerica»[78]. Балакаю, як притрушений ніґер, і ставлю тупі запитання типу: «А в Америці що, так-таки всі з волинами? І якими кулями американці стріляють? А чо’ б вам не відрядити Брудного Гаррі до філії на Ямайці?» Хі-хі-хі.

А вони повідомляють мені новину: Співак нібито дає Папі Ло гроші й вони удвох замислюють щось грандіозне,