Читати книгу - "Життя і смерть вчителя Пришелепка, Микола Білоус"

Хом’яков чекав на гвинтокрил. Той мав з хвилини на хвилину заторохтіти в небі і тоді все й розпочнеться. Гвинтокрил – була ідея Пришелепка. Яку для вагомішої серйозності справи обережно підкинув у свідомість Леоніду Абрамовичу. Адже звідкілясь той мав керувати операцією. Бути надусіма. Зверху, як командир. П’яніти від своєї величі та значущості. А для Петра Дмитровича так було значно простіше через психіку Хом’якова впливати на його підлеглих.

Нарешті гвинтокрил загуркотів двигунами зі сторони лісу, зробив коло над містечком і сів за околицею в полі. Душа Пришелепка стрепенулася від того звуку й миттю майнула у свій сховок. Петро Дмитрович зразу відчув як по тілу пробігла молодеча бадьорість і відгукнулася у серці рішучістю дій. Випростався на весь зріст і, озирнувшись по боках, рушив до гранітного виступу, що нависав над рікою. Внизу шуміла й клекотіла вода. Скільки не придивлявся у той глибокий і темний клекіт, роздивитися щось виразно у сутінках не міг. Лише зачаровано слухав, як хвилі набігають на камінні виступи, розбиваються на тисячі дрібних скалок і знову біжать униз по течії. З тих пір, як Сонце почало обходити Новий Барбадос стороною та ходити манівцями, вечоріло, як десь у північних широтах. Ніч наступала неочікувано, ніби не було ні ранку, ані дня. Населення з часом звикло жити в сутінках. У цьому була навіть своя перевага. Теперечки громадяни раніше, як зазвичай, вмикали свої телевізори, влаштовувалися зручно в кріслах та слухали суботнє звернення великого і мудрого Нанюходоносера. Особливо запопадливі та законослухняні виставляли перед екранами скляні банки з водою і порожню тару найрізноманітнішої ємкості аби, зарядити воду в банках і звичайне кімнатне повітря світлом великого генія і вождя. Подейкували, що заряджена вода справді ставала чудодійною. Нею лікувалися. Та вживали просто так, для здоров’я, тричі на день, по чашечці.

А кілька людей, прикутих від народження до ліжка, ковтнувши такої води, встали на свої рідні ноги і пішли. Щасливці кілька місяців були героями інтернету. Але найбільшого успіху із зарядженою водою вдалося здобути невідомій селянці невідомого глухого села без сільради. Після того, як кури випадково напилися кілька разів чудодійної води, раптом почали нести незвичайні яйця. Чому незвичайні? Та тому, як виявилося потім, ними можна було, немов фугасом, пропалити броню танка. Відкриття сталося зовсім випадково. Якось селянка зі злості метнула яйце в чоловіка-п’яничку, котрий, пославши її на три літери, збирався трактором їхати до магазину по горілку. Здивуванню жінки не було меж. Адже після удару яйцем у двигун трактора – за мить згоріло пів двигуна. Чоловік не постраждав. Інформацію зразу засекретили. А заряджені світлом великого генія яйця негайно прийняли на озброєння. Петро Дмитрович давно не вірив інтернету. Знав, як просто можна маніпулювати людськими головами, в котрих замість живих мізків мікропроцесор корпорації «Блек-порок». Йому не було шкода жодного з цих обдурених людей. Адже як можна поважати чи співчувати тому, хто не хоче думати. Покірність і тупість заслуговувала лише зневаги. Особливо тепер, коли від нього, Пришелепка, залежала доля не тільки його любові, а й багатьох тисяч ні в чому не винних людей з живими мізками в голові й людським серцем у грудях. Хотілося на останок хоч кількома словами перекинутися з ким-небудь, хто зрозуміє його душу та попрощатися. Озирнувся. Навколо скелі затягувалася петля поліцейських машин з мигалками. Здалеку, від околиці міста, наближався гвинтокрил, висвітлюючи потужним прожектором кожен кущик під собою. Через деякий час він нависне над Петром Дмитровичем, щоб Хом’якову було певніше віддавати команди артилеристам. І тоді – кінець.

— Гомере? Ти тут? – тихо покликав автора «Іліади».

— Тут, Петре. До останку буду з тобою, як і велів мені Усевишній.

— А потім?

— А що потім – Твоя душа доторкнеться свого Творця. Хоч і порубцьована уся, що живого місця немає, проте чиста, як сльоза.

— Таке життя було, Гомере.

— Тримайся, Петре.

За кілька хвилин гвинтокрил уже висів над головою Пришелепка. Петро Дмитрович душею бачив, як там, у його кабіні, Хом’яков уточнює для артилеристів координати. Аби піймати Пришелепка з першого разу. Відчував: за кілька хвилин по команді Хом’якова гвинтокрил відійде в сторону берега і тоді пролунає гарматний постріл. Ці кілька хвилин стали Петру Дмитровичу тривалішими за усе життя. Для нього головним було теперечки не втратити свій шанс. Єдиний зі ста…

Тому, геть осліплений потужнім прожектором гвинтокрила, примусив себе підвести обличчя в надії побачити кабіну пілота. Для енергетичного контакту. Нині усе залежало від того: зможе він, Пришелепко, проникнути у свідомість людини за ричагом управління машиною чи ні. І Всевишній почув Петра Дмитровича. В останню мить, після команди Хом’якова на відхід в сторону берега, пілоту, всупереч здоровому глузду, чомусь закортіло поближче глянути в обличчя Петра Дмитровича. Він, замість того, щоб відійти в сторону, мимоволі опустив машину над Пришелепком на кілька десятків метрів нижче. Тієї ж миті обізвалася гармата. Пришелепко за звуком двигуна гвинтокрила не чув пострілу, проте відчув інтуїтивно душею. Встиг лише крикнути на прощання своєму нецілованому щастю, – «Зустрічай! Моя любове! Повертаюсь до тебе назавжди!…» – і стрибнув зі скелі у темний водяний вир.

Він не бачив, як несамовито розкручувало над річкою гвинтокрил у тенетах надміцної сітки, що могла утримати і кількох слонів. А потім з неймовірною силою жбурнуло в гранітну скелю. Як машина несподівано вибухнула й ураз спалахнула смолоскипом на темній воді…

Його душа поспішала до свого нецілованого щастя, своєї любові – Антоніни Романівної Безстрашної.

Кінець