Читати книгу - "Життя і смерть вчителя Пришелепка, Микола Білоус"

Життя і смерть вчителя Пришелепка

Повість. Фантастика

(сюрреалістична казка для дорослих людей) з живими мізками в голові і людським серцем у грудях.

Розділ I

Того фатального дня, у п’ятницю тринадцятого, ніщо не віщувало ані страшного суду, ані другого пришестя Христа в обійми наївного простого народу. Все було, як завжди: невеличка черга хворих біля дверей кабінету – дідусів і бабусь, пережитків щасливої епохи розвиненого соціалізму. Хто з чим: у кого пронос, у кого безсоння. Нічого серйозного. Антоніна Романівна Безстрашна уважно вислуховувала, обстежувала, приписувала якісь пігулки, щоразу звіряючись по комп’ютеру, як часто бабусі й дідусі відвідують лікаря. Для звіту. Туди. На гору. Значно вище п’ятого поверху районної лікарні. Де таємно вівся облік кожного недобитка минулої епохи з детальним математичним розрахунком – скільки кому залишилося топтати ряст і коли покірна християнська душа кавкне, сплете лапті й не буде більше засмічувати навколишнє середовище своєю присутністю.

Цього Безстрашна, звичайно, не відала. Бо з недавніх пір, після медичної реформи знаменитої професорки-медсестри Супран, кожен працював чітко за своїм протоколом. Інструкцією всесвітньої інституції по скороченню чисельності населення, що офіційно, державною мовою, писалася – всесвітня інституція здоров’я. Скорочено – ВІЗ. З хвилини на хвилину мав зателефонувати коханий Лео. Або скинути есемеску зі смайликом: «Зайка. Жду, як завжди…» Нетерпляче поглядала на телефон біля комп’ютера на столі. Проте він мовчав. Несамовито, усім єством прагнула, палала, хотіла цієї зустрічі: кохання, ласки, насолоди. Навіть більше, ніж у дитинстві шоколадку з горішками.

Щоп’ятниці вони таємно зустрічалися на службовій конспіративній квартирі в центрі міста. За його агентурним списком Антоніна мала псевдо «П’ятниця». Це ще більше розпалювало її в ліжку. «Мій сеньйор Робінзон», – шепотіла захоплено на вухо спітнілому тілу з неголеним обличчям і нахабними очима. Все одно, що вона в нього лише «п’ятниця», а до кожної наступної п’ятниці ще шість днів, де окрім жіночих ще й понеділок, вівторок і четвер. «Робота в нього така», – думала про свого героя Антоніна Романівна, – боєць невидимого фронту. І шарить, як сталева варга в гарячому цеху. Душею і тілом слуга народу, задля стабільності та спокою у Новому Барбадосі. І вона разом з ним. Тому, яка різниця з ким він іде та коли. Адже все в ім’я їхнього блага, щоб і їй, зокрема, було хороше: кілька хвилин не думати ні про сім’ю, ні про затурканих селюків з вічними болячками. Відірватися на повну. Побути такою, як того хоче спрагла за чоловічими ласками полум’яна жіноча душа.

До кабінету, несподівано, постукали. Безстрашна відмахнулася від пекучих думок про Лео і знову поринула у звичну роботу.

– Зайдіть, – промовила.

Двері відчинилися. Зайшов чоловік років сорока, короткострижений, з легкою сріблястою сивиною на скронях. Чемно привітався. Окинув очима кабінет.

– Вчитель Пришелепко з Вовчого хутора. Вперше у вас. Вибачте, коли що не так.

– Присядьте, – шукаючи в комп’ютері прізвище пацієнта, обізвалася Антоніна Романівна і показала на стілець поруч. Раптом їхні очі на мить зустрілися. Темно-карі мулатки Безстрашної несподівано спалахнули двома блискавицями і з головою пірнули в блакитні очі Пришелепка. Душа щемко доторкнулася до душі. В повітрі запахнуло грозою…

«Ой леле! – тривожно стрепенулося жіноче серце, – Тоню! Схаменися! Якщо за секунду не вискочиш на берег – пропадеш у Бермудському трикутнику. І як тоді коханий Лео без тебе?»

– Кажіть. На що скаржитесь? – тихо прожебоніла Антоніна Романівна, ховаючи очі поміж комп’ютерної клавіатури.

У Петра Дмитровича Пришелепка відібрало мову. Язик скувало правцем. «Божественна… – защеміло у великому й доброму серці вчителя. – Все золото і всі діаманти світу не варті одного її подиху.» Зачаровано дивився на ніжні жіночі пальчики і в душі щиро заздрив їм. Адже вони щодня і щоночі, скільки захочуть, блукають по найсокровенніших місцях прекрасно збудованого жіночого тіла. Про таке йому, Пришелепку, навіть і не мріяти…

Геть знетямлений, вражений наповал самісіньке серце, безнадійно лупав на лікарку своїми сумними блакитними очима та нервово м’яв у руках медичну карточку. В голові гіпнотично дихав хвилею океан закоханої чоловічої душі, ховаючи на піску сліди босих ніг особливої незвичайної жінки. Вона блискавично з’явилася з невидимого ефіру казковим видінням у його серці і так самісінько несподівано зникла. «Лео. Чому ж ти мовчиш, Лео?» – підсвідомо виправдовувалася Антоніна Романівна перед коханцем за миттєве захоплення: «Повір. Цей доходяга-вчитель – не мій типаж. Хоч у нього й благородне, відкрите, наче в спасителя на іконах, обличчя. Все одно. Не мій. Навіть п’ятдесят таких, як він, з кількома моїми колишніми, ніщо поруч з тобою, Лео…» На щастя Віталіна Миколаївна, медсестра, що мовчки спостерігала збоку за пацієнтом, вчасно вирвала з небесної прострації нещасного Петра Дмитровича Пришелепка і опустила на грішну землю.

– Що з вами? Наче непри собі? Говоріть, чому прийшли й не затримуйте чергу?

– Ага, – отямився Петро Дмитрович. – Скажу… Рекомендують на державну службу. Прийшов для поглибленого медичного огляду на придатність, – і тремтячою рукою поклав на стіл перед лікаркою медичну карточку. Поки Антоніна Романівна уважно вчитувалась у кожен ієрогліф, а лікарі завжди були найбільшими шанувальниками каліграфії, Петро Дмитрович захоплено впивався нектаром несподіваного щастя. Та, мов Квазімодо з дзвіниці собору Паризької богоматері, милувався невинним янгольським личком Есмеральди: казкової діви, що раптом явилася в образі сімейного лікаря Антоніни Романівної Безстрашної. Глянула в очі – і, враз, наче бранця, припнула на якірний ланцюг біля своїх ніг. Йому ще ніколи не було так добре, як у цю хвилину, в цьому кабінеті, у хмільному полоні цієї незвичайної жінки. В душі малював себе десь поруч з нею, зовсім близько: на відстані подиху у стівентожного голосу серця.