Читати книгу - "Засліплення"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Я б хотів поглянути на твої книжки, там, нагорі, якщо ти не проти, — сказав Ґеорґ, закінчивши перев’язувати руку. — Підеш зі мною чи зачекаєш мене тут? Сьогодні тобі треба поберегти себе, ти втратив багато крови. Полеж годинку! Потім я зайду по тебе.
— Що ти збираєшся за годину зробити?
— Подивлюся твою бібліотеку. Адже сторож нагорі?
— На мою бібліотеку тобі потрібен буде цілий день. За годину ти нічого не побачиш.
— Я хочу тільки мати загальне враження, по-справжньому ми оглянемо її разом, згодом.
— Не йди нагору, залишся тут! Я тебе застерігаю!
— Від чого?
— У помешканні смердить.
— Чим?
— Жінкою, щоб не сказати грубіше.
— Ти перебільшуєш.
— Ти бабій.
— Бабій? Ні!
— Баболюб! Тобі так приємніше?
Голос у Петера зривався.
— Я твою ненависть розумію, Петере. Та жінка її заслуговує. Вона заслуговує багато більшого.
— Ти її не знаєш!
— Я знаю, що ти перетерпів.
— Ти розмовляєш, як сліпий про колір. У тебе галюцинації. Ти перебираєш їх від своїх пацієнтів. У голові в тебе, як у калейдоскопі. Ти змішуєш форми й кольори, як тобі заманеться. Але ж кольори... кожен колір має свою назву! Краще помовч про те, чого не зазнав сам!
— Я й помовчу. Я тільки хотів сказати тобі, Петере, що розумію тебе, я зазнав того самого, я не той, що був колись. Тим-то я тоді й змінив свій фах. Жінки — це напасть, свинцеві гирі на шиї в духу людського. Хто до свого обов’язку ставиться поважно, той повинен скинути їх, а то пропаде. Галюцинації моїх пацієнтів мені не потрібні, бо мої здорові розплющені очі в житті бачили більше. За дванадцять років я дечого навчився. Тобі пощастило від самого початку пізнати те, за що мені довелося платити гірким досвідом.
Щоб викликати в Петера довіру, Ґеорґ розмовляв не так переконливо, як умів. На його вустах заліг вираз задавненої гіркоти. Недовіра в Петера зростала, але зростала і його цікавість, це було видно з того, як напружувалися в нього кутики очей.
— Одягаєшся ти вельми дбайливо! — промовив він, і це були перші слова, що порушили його байдужість і розчарування.
— Паскудна потреба! Цього вимагає моя робота. Коли з неосвіченими пацієнтами по-панібратському розмовляє добродій, у якого шляхетний вигляд, на декого з них це таки справляє враження. Декотрих меланхоліків рубці на моїх випрасуваних штанях надихають дужче, ніж мої слова. Якщо я не вилікую людей, вони залишаться в своєму дикунському стані. Щоб відкрити їм шлях до освіти, хай навіть запізнілої, я маю зробити їх здоровими.
— Он як ти шануєш освіту. Відколи?
— Відколи знаю по-справжньому освіченого чоловіка. Знаю, чого він домігся й домагається щодня. І що його духові ніщо не загрожує.
— Ти маєш на увазі мене.
— Кого ж іще?
— Запорука твоїх успіхів — безсоромні лестощі. Тепер я розумію, чому навколо тебе здіймають стільки галасу. Ти неприторенний брехун. Перше слово, яке ти навчився казати, було брехнею. Щоб мати втіху від брехні, ти став психіатром. Чому ж не актором? Посоромся своїх хворих! Для них їхня біда — гірка правда, вони приходять зі своїми скаргами, коли вже не можуть дати собі ради. Я можу уявити собі такого бідолаху, який страждає на галюцинації певного кольору. «У мене перед очима все зелене», — нарікає він. Може, він плаче. Може, мучиться зі своїм сміховинним зеленим кольором уже місяцями. Що робиш ти? Я знаю, що ти робиш. Ти його влещуєш, ти хапаєш нещасного за його ахіллесові п’яти, — в кого їх немає, людина — це поспіль слабкі місця, — ти називаєш його «любий мій» та «любий друже», душа в нього розтоплюється, він починає поважати спершу тебе, а тоді й себе. Він, може, останній сіромаха на світі, а ти оточуєш його якнайглибшою повагою. Щойно він починає уявляти себе співдиректором твоєї лікарні, який лише внаслідок випадкової несправедливости позбувся одноосібної влади, як ти відкриваєш йому всю свою правду. «Любий друже, — кажеш ти, — колір, який ви бачите, зовсім не зелений. Він... він... скажімо, синій! — Голос у Петера зірвався. — Хіба ти його цим зцілив? Ні! Вдома дружина й далі мучитиме його так само, як колись, і мучитиме до смерти. «Коли люди хворі й уже при смерті, вони дуже нагадують божевільних», — каже Ван Чун, ясна голова, він жив у першому сторіччі нашого літочислення, від двадцять сьомого до дев’яносто восьмого року в Китаї пізнього періоду династії Хань, і знав про сон, божевілля та смерть більше, ніж ви зі своєю нібито точною наукою. Зціли свого хворого від його дружини! Поки вона з ним, він божевільний і при смерті — це, за Ван Чуном, два споріднені стани. Забери від нього дружину, якщо можеш! Цього ти не в змозі зробити, бо вона не в твоїх руках. Якби вона була в твоїх руках, ти залишив би її собі, бо ти — баболюб. Запротор усіх жінок до своєї лікарні, роби з ними, що тобі заманеться, марнуй життя, помри в сорок років, стративши всю снагу й отупівши, але так ти бодай зцілиш хворих чоловіків і знатимеш, за що тобі така шана й слава!
Ґеорґ уже відразу помічав, коли голос у Петера зривався. Для цього братові досить було подумати про оту жінку нагорі. Він ще не згадав про неї й словом, а голос його вже виказував пронизливу, невиліковну ненависть, що прагла з криком вихопитися йому з душі. Він вочевидь сподівався, що Ґеорґ позбавить його тієї жінки; ця місія здавалася Петерові такою важкою й небезпечною, що він уже тепер висварив брата за її невдале завершення. Треба було змусити Петера вихлюпнути з грудей якомога більше його ненависти. Якби ж він, просто розповідаючи про події, як їх запам’ятав, дійшов до самого їхнього початку! Під час таких розповідей-спогадів Ґеорґ умів грати роль шкільної ґумки, що стирає всі сліди на вразливому аркуші пам’яти. Одначе Петер ніколи про себе не розповість. Те, чого він зазнав, пустило коріння
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Засліплення», після закриття браузера.