Читати книгу - "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"

вантажили чергову порцію, – сказав Драйєр. – А ти побудеш тут сам, зрозумів?

– Зрозумів, – відказав Берґер.

– А список…

– Принесу завтра. Або знищу його.

– Я можу на це покластися?

– Звичайно.

Драйєр на мить замислився.

– Тепер ти в ділі, – сказав він. – Навіть більше за мене. Чи ні?

– Значно більше.

– А коли щось вилізе…

– Я не викажу. Я маю отруту. Я не заговорю.

– Здається, у вас справді є все. – На Драйєровому обличчі мимовільно з’явилася тінь чогось схожого на повагу. – Я цього не знав.

«Бо стежив би пильніше, – подумав він. – Кляті дохляки, навіть їм не можна довіряти».

– Починай вже з ліфтом… – Він хотів іти.

– Тут іще дещо, – мовив Берґер.

– Що?

Берґер витяг з кишені п’ять марок. Вони зникли в робі Драйєра.

– Принаймні щось за такий ризик…

– Наступного тижня буде ще п’ять марок…

– І за що?

– Просто. Ще п’ять марок за сьогодні.

– Добре.

Драйєр скривив губи, але одразу припинив: болів фурункул.

– Я ж не якийсь нелюд. Якщо товариш в біді, радо допоможу.

Він пішов. Берґер сперся на стіну, в голові паморочилось. Усе пройшло ліпше, ніж він сподівався. Але ілюзій Берґер не мав, він знав, що Драйєр досі мізкує над тим, як його здихатися. Поки що його вдалося відволікти погрозами про підпільний рух і обіцянкою принести ще п’ять марок. Драйєр чекатиме. З кримінальними можна бути впевненим, що своєї вигоди вони не втратять. Цього ветерани навчилися від Гандке. Гроші передав Левінські та його група. Вони обіцяли ще. Берґер помацав куртку, яку обмотав довкола себе. Трималася міцно, і її не було видно. Він був такий худий, що його власна куртка й зараз вільно висіла на ньому. В роті пересохло. Труп із фальшивим номером лежав навпроти. Він висмикнув когось із гори тіл, і той опинився поруч з підставним трупом. Цієї ж миті з шахти з гуркотом вивалилось нове тіло. Горішня команда знову взялася до роботи. З’явився Драйєр із трьома в’язнями. Він поглянув на Берґера і спитав:

– Що ти тут робиш? Чого ти не на вулиці?

Це було для алібі. Троє інших мали запам’ятати, що Берґер був у підвалі сам.

– Мені треба було вирвати ще один зуб, – відповів Берґер.

– Маячня! Тобі треба виконувати накази. Інакше всяке може статися.

Драйєр повагом сів за стіл зі списками.

– Продовжуйте! – скомандував він.

Незабаром прийшов Шульте. Він приніс видання Кніґґе «Як поводитися з людьми» і почав читати. Мертвих роздягали. Чоловік у чужій куртці лежав третім у ряду. Берґер так підлаштував, що його роздягали два помічники. Він почув, як вони назвали номер 509. Шульте навіть не глянув. У класичній книзі про етикет він читав правила споживання риби й раків. Чекав, що у травні його запросять батьки нареченої, і хотів бути на висоті. Драйєр байдуже записував дані та звіряв їх із рапортами блоків. Четвертий покійник був знову політичний. Його оголосив сам Берґер. Він виголосив номер ледь гучніше і помітив, що Драйєр підвів погляд. Речі мертвого він приніс на стіл. Драйєр поглянув на нього. Берґер зробив знак очима, взяв щипці, ліхтар і схилився над трупом. Він досягнув бажаного. Драйєр подумав, що ім’я четвертого – це ім’я живого в’язня, якого підмінили, а не третього, як це було насправді. Так Берґер збив його зі сліду, і той уже ніяк не міг виявити справжнього імені.

Відчинилися двері – увійшов Штайнбреннер. За ним Бройєр, наглядач бункера і шарфюрер Німанн. Штайнбреннер всміхнувся Шульте.

– Ми маємо тебе замінити на посту, коли з тілами буде покінчено, наказ Вебера.

Шульте закрив книгу.

– Ми готові? – спитав він Драйєра.

– Ще чотири трупи.

– Добре, закінчуйте.

Штайнбреннер сперся на стіну з ритвинами від рук повішених.

– Доробляйте. Час у нас є. А тоді пришліть сюди тих п’ятьох, що вкидали трупи з двору. Ми для них приготували несподіванку.

– Так, – сказав Бройєр. – Нині мій день народження.

– Хто з вас 509? – спитав Ґольдштайн.

– Чого питаєш?

– Мене сюди перевели.

Був вечір, і Ґольдштайн разом із дванадцятьма іншими в’язнями опинився в Малому таборі.

– Мене прислав Левінські, – сказав він Берґерові.

– Ти в нашому бараці?

– Ні, у двадцять першому. В поспіху інакше влаштувати не вдалося. Пізніше якось поміняємо. Мені вже давно був час зникнути. Де 509?

– 509 більше немає.

Ґольдштайн підвів очі.

– Мертвий чи схований?

Берґер вагався.

– Ти можеш йому довіряти, – сказав 509, який сидів поруч. – Левінські говорив про нього, коли приходив востаннє.

Він обернувся до Ґольдштайна.

– Тепер мене звуть Фльорманн. Що там? Від вас довго не було новин.

– Довго? Два дні…

– Це довго. Що нового? Ходи сюди, тут ніхто не підслухає.

Вони сіли повіддаль від інших.

– Учора вночі в шостому блоці нам вдалося послухати новини на нашому радіо. Англійські. Зі значними перешкодами, але одне повідомлення ми почули чітко. Росіяни вже обстрілюють Берлін.

– Берлін?

– Так…

– А американці й англійці?

– Про це новин не було. І ці перешкоди, та й вважати доводилось. Рур оточено, і вони вже далеко за Райном, це точно.

509 дивився на колючій дріт, за яким під важкими дощовими хмарами палахкотіло вечірнє сонце.

– Як усе це повільно рухається…

– Повільно? І це ти називаєш повільно? За рік німецьку армію вигнали з Росії до Берліна, а з Африки аж до Рура – а ти кажеш «повільно»?

509 похитав головою.

– Я не про це. Це повільно для табору, для нас. Отак нараз стало повільно! Як ти не розумієш? Я тут багато років, але, здається, ця весна найдовша з усіх. Повільно, бо чекати так важко.

– Розумію. – Ґольдштайн усміхнувся. На сірому обличчі зуби були мов крейдяні. – Я знаю це відчуття. Особливо ночами, коли не можеш спати і бракує повітря. – Його свинцевого кольору очі з відсутнім поглядом не всміхалися. – Якщо так подивитися, то це неймовірно, нестерпно повільно.

– Так, це я і маю на увазі. Кілька тижнів тому ми нічого не знали. А тепер усе тягнеться, як черепаха. Дивно, як змінюється сприйняття, коли з’являється надія. І ти чекаєш, і боїшся, що тебе таки зловлять.

509 думав про Гандке. Небезпека ще чигала на нього. Підміну можна було б вважати майже успішною, якби Гандке не знав його особисто. Тоді б 509 просто став мертвим, так, як мертвим записали 509. Тепер він офіційно мертвий і зветься Фльорманн, але він і досі в Малому таборі. Це єдине, що вдалося організувати; те, що староста 20-го блоку, того, де помер Фльорманн, погодився на оборудку, – це вже був успіх. 509 треба бути обережним, щоб не потрапити на очі