Читати книгу - "Пригоди бравого вояка Швейка"

них у мішки напихали цеглу. В одному селі з’явилася інспекція, перевірила наші мішки й геть повикидала всі цеглини. Їх було стільки, що якийсь чолов’яга потім збудував собі з них будиночок.

За хвилину Швейк карбованим кроком марширував поруч надпоручника Лукаша і розповідав про польову пошту.

— Гарна була промова, нічого не скажеш. Воно, безперечно, кожному військовому дуже приємно одержати хорошого листа з дому. Але я, коли свого часу служив у війську в Будейовицях, дістав до казарми лише один лист; я його й досі бережу.

Швейк витяг із брудного шкіряного гаманця заяложеного листа і, тримаючи крок з надпоручниковим конем, який ішов легким клусом, почав читати:

— «Ти підлий негідник, розбійник і мерзотник! Пан капрал Кржиж приїхав до Праги у відпустку, я з ним танцювала «У Коцанів», і він мені розповів, як ти витанцьовуєш у Будейовицях у ресторані «Зелена жаба» з якоюсь дурною шльондрою і що ти мене вже зовсім покинув. Щоб ти знав, я пишу цього листа у вбиральні на дошці біля діри, і між нами все кінчено. Твоя колишня Божена.

Щоб не забути, цей капрал добре вміє те, що треба, а також можеш бути певний, що він тобі дасть добре прикурити, я його про це просила. І ще, аби не забути, коли ти прийдеш у відпустку, то мене вже між живими не знайдеш».

Зрозуміло, — проказував Швейк, підтюпуючи поруч з кобилою, — коли я приїхав у відпустку, вона була між живими, та ще між якими живими! Я її знайшов знов «У Коцанів». Там коло неї впадали двоє солдатів з іншого полку, а один з них був такий жвавий, що привселюдно запхав їй руку під корсет, немов хотів, насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, витягти звідти пилок її невинності, як пише Венцеслава Лужицька {199} , або як сказала одного разу, розплакавшись, молода дівчина років шістнадцяти на уроках танцю одному гімназистові, коли він ущипнув її за плече: «Ви, пане, стерли пилок моєї невинності». Всі, звичайно, зареготали, а її мамуня, що за нею наглядала, відвела її в коридор у «Бесіді» І аж ногами затупотіла на ту свою дурну Каську. Я, пане обер-лейтенанте, дійшов такого висновку, що все ж таки сільські дівчата куди щиріші, ніж оті заморені міські дівульки, які ходять на всякі там уроки танців. Коли ми свого часу стояли табором у Мнішеку, я ходив танцювати до «Старого Кніна». Там і познайомився з такою собі Карлою Векловою, але я їй не дуже подобався. Якось у неділю ввечері пішов я з нею до ставка. Сіли ми на греблі й сидимо. Коли сонце стало заходити, я її спитав, чи любить вона мене. А навколо, насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, рай земний: повітря тепле, птахи співають, — а вона зареготала, як сатана, і відповіла: «Я тебе так люблю, як кострицю в сідниці. Ти ж йолоп». А я справді був йолопом, та ще й яким! Я, насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, доти, гуляючи з нею по полях між високим збіжжям, де нас не бачила й жива душа, жодного разу навіть і не сів, а лише звертав її увагу на божу благодать і, як послідущий бовдур, пояснював сільській дівчині, що це жито, а це пшениця, а он там овес.

І, немов у відгук на слова Швейка про овес, десь із передніх рядів вітер доніс уже стихаючі голоси солдатів, що влад співали пісню, з якою чеські полки йшли проливати кров за Австрію під Сольферіно:

А як темна ніч прийшла,

Вівсик вискочив з мішка,

Жупайдія, жупайдас,

Нам усяка дівка дасть!

Решта зараз же підхопили:

Дасть, дасть, як не дати,

Чом би їй не дати

Поцілунок гарний, хвацький

На палкі уста солдатські.

Жупайдія, жупайдас,

Нам усяка дівка дасть!

Дасть, дасть, як не дати,

Чом би їй не дати?

Потім німці заспівали цю саму пісню по-німецькому. Це була дуже давня військова пісня, яку в час наполеонівських воєн співали солдати всіма мовами. Тепер вона бадьоро лунала на запорошеному шляху до Турової-Вольської по галицькій рівнині, де обабіч шляху аж ген на південь до зелених пагорків поле було стоптане і знівечене кінськими копитами та підошвами тисяч і тисяч важких солдатських чобіт.

— Одного разу на маневрах біля Пісека ми так само витоптали поле, — промовив Швейк, роздивляючись навколо, — З нами тоді був один ерцгерцог. Це, мабуть, був дуже справедливий пан, бо, коли він із своїм штабом гнав верхи з стратегічних міркувань по хлібах, його ад’ютант тут же на місці оцінював заподіяну ними шкоду. Один селянин, на прізвище Піха, зовсім не зрадів від цих відвідин і не прийняв від державної скарбниці вісімнадцять крон відшкодування за стоптані п’ять гонів поля. Він, пане обер-лейтенанте, хотів судитися й дістав за це вісімнадцять місяців. Я гадаю, пане обер-лейтенанте, він, власне, повинен був радіти, що хтось із цісарського роду відвідав його на його ж власній землі. Інший, свідоміший селянин убрав би всіх своїх дочок у білі сукенки, як на хресний хід, дав би їм у руки букетики, розставив би їх на полі й кожній наказав би вітати достойного пана, як це роблять у Індії, де піддані якогось володаря кидалися під ноги слону, аби він їх роздавив.

— Що це ви патякаєте, Швейку? — загукав до нього з коня надпоручник Лукаш.

— Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, я маю на увазі слона, що ніс на своєму хребті того володаря, про якого я читав.

— Еге ж, ви все вмієте як слід витлумачити, Швейку… — сказав надпоручник Лукаш і помчав уперед. Там уже колона розірвалась. Після відпочинку в поїзді незвичайний похід з повною викладкою стомив усіх: плечі боліли, і кожний намагався полегшити собі тягар походу, як лише міг. Солдати перекидали гвинтівки з одного плеча на друге, більшість уже несли їх не на ременях, а на плечі, немов граблі чи вила. Декотрі думали, що їм буде легше, коли вони підуть ровом або межею, де земля здавалася м’якшою, ніж на запорошеному шосе.

Більшість ішли з похиленими головами, всім дуже хотілося пити, бо хоч сонце вже й сіло, але була задуха і парило, як опівдні. У фляжках ніхто вже не мав ані краплі води. Це був перший день походу, і незвичайна ситуація, яка була нібито прологом до ще тяжчих випробувань, з кожною хвилиною все більше й більше втомлювала й знесилювала всіх. Вже й співати кинули й лише підраховували, скільки залишилося до Турової-Вольської, де, як вони думали,