Читати книгу - "Шлях Абая"

негідникові за його підлі діла, а добро його пустимо за вітром».

Так вони висловлювалися перед улюбленим Абаєвим сином Магашем — «найученішим і найрозумнішим серед молоді». Тобиктинці раз у раз посилали один до одного гінців; найкращі люди родів Мотиш, Кулик, Дузбембет, Карамірза, хоч і зубожілих, але все ще знатних, постійно радилися між собою; до Магаша не раз приїжджали їхні посланці. Приїжджали і люди з родів Сактогалак, Жуантаяк; співчували Абаю і сусідні роди Кокше та Мамая. Всі вони в один голос заявляли: «Затавруємо ганьбою Уразбая, примусимо його повинитись і впасти до ніг Абаєвих!»

Магаш усім приїжджим відповідав скупо і стримано:

— Честь мого батька не продається. Його тяжко ображену гідність не можна повернути винагородою чи тим, що мерзотник визнає свою провину.

Благородні синові слова сповнювали Абая справжньою радістю.

Минув рік з дня злодіяння в Кошбіке. Знову розташувалися аули на звичних своїх літніх урочищах, на тучних пасовиськах біля рік і струмків, а поголос народний дедалі ширився. Уже всі роди і племена, які знали і любили вірші Абая, глибокі його повчання і добрі його діла захисника народу, довідалися про вчинене над ним огидне насильство. Ця чорна звістка облетіла багато земель, дійшла до найманів, кереїв, уаків, найбільших родів серед численних аргинів. Зі степу вона полинула в міста всіх п’яти повітів Семипалатинської області. Заговорив про замах на Абая і Семипалатинськ — центр, куди з усіх кінців густонаселеної області з’їжджалися повітові управителі, торговці, позовники, прохачі. Дійшла чутка і до сусідньої Акмолінської області, і навіть до віддалених міст Семиріччя: Лепси, Аягуза і Копала…

Своїм ставленням до мерзенного замаху на Абая люди мимоволі відкривали своє справжнє обличчя. Прості люди скрізь і завжди висловлювали щире співчуття незаслужено ображеному поетові. З особливою гостротою, як докір своїй власній честі, сприйняла образу, завдану Абаю, семипалатинська біднота. Ремісники, казахська голота, що заповнювала базари, дрібні торговці з обох кінців міста протягом останніх років немало наслухалися пісень і порад Абая. Місто й взагалі швидше, ніж степ, реагувало на все нове. Тільки-но якась родина почує свіжу новину, цікаву історію, метке слово, все це миттю стає всім відоме і повторюється на базарах, вулицях, завулках’ Отак і мудре слово Абая проникало на обидва береги Іртиша, ширилося по затону, по Жоламанівських Жатаках, зворушуючи і тішачи людей. Чи то проводжали наречену, чи то справляли весілля, чи то святкували народження дитини, чи то влаштовували звичайну вечірку,— ніде не обходилося без абаївських пісень і віршів, без його дорогоцінного слова. Ось чому міські трударі сприйняли звістку про образу честі Абая з великою тривогою і з гнівним обуренням…

Зате люди знатні і власть імущі — волосні управителі, баї, мулли — аж ніяк не осуждали Уразбая. Вони люто ненавиділи Абая і навмисне ширили чутки про зазнану ним зневагу. «Зазнався Ірбай, зачванився,— казали вони.— Кращих людей казахських ображав, діймав до живого! От Уразбай і заступився за їхню честь. Він вчинив як справжній батир!»

Наближалась осінь, води в Іртиші меншало, широка ріка мілішала, води її стали дедалі синіші і прозоріші.

Два пороми перевозили приїжджих через Іртиш і Карасу. Посеред ріки був острівець, порослий високими тінявими тополями, соснами і карагачем. У слободі сідали на пором, переїздили через Іртиш і сходили на круглий острівець, потім перебиралися через нього пішки або на підводах до берега Кара-Су, де на них чекав другий пором; ним доводилось їхати понад годину. Парусні човни біля Верхніх Жатаків були чи не єдиним засобом «прямого сполучення» між обома берегами. Старі й малі, піші і кінні, росіяни і казахи, городяни й степовики, валки, що йшли з дальніх міст, і каравани з чужих земель — всі мусили терпіти невигоди такої переправи.

От і сьогодні багато фурманів на возах, степові каравани й городяни з обох берегів очікували на пором, що відчалив від острова до слободи. Як тільки пором торкнувся до берега, всі кінні й піші, що їхали з Семипалатинська, звільнили переправу. Тепер вози, що впритул один до одного стояли обабіч помосту, який з’єднував пором з берегом, ринули на цей поміст. У кого ситий кінь, бадьорий посвист, гучний оклик і добрячий батіг, той завжди раніше проб’ється на переправу. Тепер першими кинулися фурманські вози з Джетису. Тільки-но одна, підвода вискочить наперед, решта рвонуться за нею: коней не треба поганяти, бо до полудрабка прив’язано мішок з пашнею.

Звичайно на пором в першу чергу сідають пішоходи і верхівці. Потім вони забавляються, дивлячись, як вози, випереджаючи один одного, з гуркотом влітають на поміст. При цьому неодмінно щось трапляється: то в поганенької степової гарби вискочить чека з колеса, то обіддя трісне, то вісь переламається, то норовистий верблюд перекине воза в ріку. Це теж потішає проїжджих.

Весь час галасують: «Ой-ой!», «Ану, геть з дороги!», «Сучий сину!», «Сам ти свиня!», «Я тобі покажу!», «Не лови гав!», «Знатимеш, почому лихо!» Одним словом, гармидер страшенний. Брутальна лайка, прохання про допомогу, скрегіт немазаних коліс, плач дітей, верескливі голоси жінок…

Марков, фельдшер Девяткін та їхній друг, вантажник Сеїт, стрибнули на пором, коли він уже відчалював від слободи і люди вгамувалися.

Тепер ніхто не рвався навіть на поміст. Вози, яким не вистачало місця на переправі, щільно збилися на березі, тиснучи один на одного, як крижини під час льодоходу. Сеїт, Девяткін і Марков перебралися на ніс, щоб помилуватися могутніми водами Іртиша. Тут розмістилося возів з десять. Коли Сеїт, пригинаючись, проліз під мордами коней, його з воза гукнув якийсь фурман. Сеїт швидко оглянувся: «О-о, невже Жунус? Здоров! Звідки їдеш?» Весело вітаючись з добрим знайомим, він одним стрибком вискочив на високого воза, навантаженого хутром, і покликав Маркова та Девяткіна. Ті не змусили себе просити. Сеїт познайомив приятелів з Жунусом:

— Він теж працював вантажником у нашому затоні. Ми з ним, бувало, сперечалися: хто дужчий, хто більше підніме. А от тепер Жунус, виявляється, дужчий за мене. Багатієм став. Має коня і воза, повнісінького лисячих та вовчих шкур.

У Жунуса обличчя засмагле, руки порепалися, гостренька борідка, підстрижена клинчиком, вигоріла на сонці і з русявої перетворилася на жовто-шпакувату. Зрадівши старому дружку, він з лагідною посмішкою слухав веселу балаканину Сеїта. На запитання: «Звідки їдеш?» — відповідав коротко: «З Джетису», «З Шубарагаша», «З Ой-жайляу».

Нічого не скажеш, добрий багатій! І кінь, і віз чужі! Взимку і влітку ганяє хазяйські підводи.

Жунус і Сеїт розповідали один одному про своє життя-буття, а Марков і Девяткін сиділи мовчки і мимоволі прислухалися до їхніх слів; Девяткін добре знав казахську мову. Значуще глянувши