Читати книгу - "Музей покинутих секретів"

вставити в звичну досі картину минулого, щоб не видно було місця склейки, — для чого, не виключено, доведеться дещо в тій картині попереставляти місцями, попідчищати, як то завжди робиться, коли в обжиту кімнату вноситься нова меблина. Це справді праця, що бере час, і я добре його розумію.

— І ти вже теж лягай, тату. Лиши вже той зошит на завтра.

— Ум-мгу…

Але він, звісно ж, не втерпить, засяде зараз його перечитувати — новими очима видзьобуючи тепер з-поміж бабціних скорочень «А. О.» — «Адора», як засвічену лампочку в мертвій гірлянді: отак, лампочка по лампочці, гляди, щось і освітиться… Лялюсин метод.

— Дякую, що подзвонив. Оце розчулився старий.

— Та ну… То ти вибач, що не так часто дзвоню, як хотів би. Така запарка тепер на роботі…

Ох, знав би ти, тату, яка!..

— Вже ж, чи ж я не розумію, — бубонить він. — Ано, трудно… Нема ради, — і, мов зважившись, видихає з самої глибини, десь аж животом уже: — Мусиш, сину, заробляти копійку, коли батько статків не лишив!..

І така запечена, задавнена гіркота проривається в тому — як роками тамований біль поразки, — що й мене прошиває до живого, аж повітря всьорбую з зубним свистом:

— Тату, що ти таке дурне кажеш?! Або я в тебе коли статків просив?..

І як тобі вдалося, хочу спитати в нього, до твоїх літ заховати в собі той непохитний старогалицький норматив: мужчина мусить забезпечити родину!.. Дивні люди, їй-бо, — можна подумати, що не в рабовласницькій державі кращі роки прожили, не в Совку нерушимому, а десь у Швейцарії, або, на крайняк, у тій самій довоєнній Польщі, де за зароблені кам'яниці ще могло бути не стидно, бо вони могли бути таки зароблені, а не вкрадені… І як це можна було поєднувати — п'ятдесят років ждати, коли розпадеться Совок, і одночасно вірити, ніби в ньому чоловік може й далі жити за стандартами діда Амброзія: мужчина зобов'язаний забезпечити родину! — і при тому не скурвитися? Я міг би ще додати, що надто добре знаю, хто і яким способом у його поколінні спромігсь наскладати своїм дітям «статки», — з цими дітьми колишньої совноменклатури, нинішніми політиками, держчиновниками і — рідше — директорами банків (то вже, котрі кмітливіші!), я стрічаюся куди частіше, ніж він собі може уявити, бо вони-то й становлять переважну частку моєї клієнтури: це вони, озброєні першими краденими капіталами, першими й почали колекціонувати те, що колись було власністю моїх предків, і скільки б я не заспокоював сам себе, що колекція, кому б вона не належала, — то завжди колекція: спосіб зберігання речей, котрі інакше б знищилися, а цінніші опинились би за кордоном, і поки країна, з якої віками виносили все, що можна, як у відкриті двері, не навчилася цінувати свій спадок, я по трісочці, по окрушинці, мов той мураш, все ж допомагаю втримати й зберегти те, що ще заціліло, — а проте, попри всі ці самовтішання, та клієнтура є таки найнеприємніша частина моєї роботи, і я стараюся по-думки відділяти колекції від їхніх власників, поповнювати колекції задля самих колекцій, просто «щоб було», — чи він гадає, я маю йому за зле, що він свого часу не пішов на співпрацю з КҐБ, не зажирів і не накрався вчасно й не забезпечив мені тим можливість займатися тепер фізикою, замість «заробляти копійку»?.. Так щось не пригадую я серед наших фізиків діток совкової «еліти», хто й був — давно здриснули з науки, рубають бабло по «Газпромах»-«Нафтогазах», аж гай гуде!.. Та, Боже мій, багато чого ще я міг би йому сказати, аби тільки він не почувався винним, що, все життя чесно прогарувавши, не зміг забезпечити сина, бо ніякої його вини в тім немає, це вже ні в які ворота… Але в слухавці, як бетонна дамба, підноситься стіна глухого і впертого батькового мовчання, — того, котре наперед відбиває всі можливі контрарґументи: ніякі мої слова до нього не долетять. Всі, що скажу, будуть замалі. То байдуже, що я не просив у нього статків, — він сам, у власних очах, не виконав зобов'язань, які на себе взяв. І цього закрем'янілого болю я нічим у ньому не розіб'ю. І я відступаю.

— Ти б менше курив, тату, — оце тільки й кажу.

— Не бійсь, — відгукується він несподівано бадьоро, видно, зрадівши з переміни теми: — Мене ще дубцем не доб'єш!

— Ага, кажи… Мені навіть у телефон чути — як тобі в грудях, як дзядзьо казав, «віргани грають»…

Ми перекидаємося ще кількома побутовими репліками — загасаючі коливання, експоненційний процес… Він має рацію, пора в люлю. Зараз, відчуваю, я вирубаюся, тільки-но голову до подушки донісши, як Лялюська переді мною. І спатиму як камінь, без сновидінь.

— Скажи Дарині, — нагадує тато на прощання.

— За що?

— Таж за того Адріяна!

— А… Звісно, скажу.

— Ну, добраніч. Будьте там мені здорові.

— І ти теж. Добраніч, тату. Гарних снів. Клац.

Пі-пі-пі-пі…

Сиджу, тримаючи в руках погаслу трубку, і дивлюся на неї, ніби ще чогось чекаю. В голові вибулькує (останнім пухирцем кисню, що піднявсь із дна від упалого каменя): якщо в мене коли-небудь будуть діти, я волів би дівчинку — їм усе-таки легше…

Гайда-но, парубче, на боковеньку, тобі ще завтрашній день видержати треба… Тобто, вже сьогоднішній. І післязавтрашній… І після-післязавтрашній теж. Так. І як же мені тепер устати?..

ІЗ ЦИКЛУ «СЕКРЕТИ». БЕЗ НАЗВИ/Untitled/Ohne Titel/Sans titre

— Звідки це у вас? — питає Дарина.

— Що? — лякається Зозулястий Дядько.

Вони його задрали вже, ця парочка. Наговорили такого, що за тиждень не просциш. Ті, що перед ними приїжджали — що купили в нього часи й комода, і ще хотіли одні часи купить, що батько з хронту привезли, оті меншечкі, ну тих уже жінка не дала, нічого, сказала, оббирать хату до нитки, — дак ті, не бійсь, лишньо-го язиком не мололи: шух-шух, гроші одщитали, вєщі в хургона погрузили, і тільки покуріло за ними!.. А ці, як менти, душу мотають, прости Господи.

Ну, й він же не дурак, зразу добрав, що до чого. Якби не дамочка ця, що він її в тілівізорі бачив, то вигнав би хахаля к їдрєні матері, та й вже. І слухать нічого не став би. Це ж як пить дать і є той Юльки-антикварші бувший чоловік п'яниця, що вже й раньше дзвонив, добивався. Той, що Юлька його так боялася, аж ув охвіс до неї просила не приходить, у парку свідання назначала. Видно, в Юльки грошей не вдалось