Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра"

регента та інших. Оце посімейка!» Ця антижидівська і проюдейська мова — залеж-но від того, що випинати — слова чи інтонації, — урвалась мені на втіху через те, що в цей час, розсердивши пана де Шарлюса, зі мною почав перешіптуватися Морель. Морель примітив, яке враження справив Блок на пана де Шарлюса, і тепер тихесенько подякував мені за те, що я його «сплавив», додавши цинічно: «Йому хотілося залишитися, то все заздрощі, він не проти загарбати моє місце. От парх пархатий!» «Можна було б скористатися з цієї довгої зупинки, щоб розпитати вашого приятеля про певні ритуали. Чи не могли б ви його наздогнати?» — спитав мене пан де Шарлюс із якоюсь нервовою непевністю. «Ні, це неможливо: він поїхав каретою, та ще й образився на мене». «Дякую, дякую!»

— шепнув мені Морель. «Дурниці, завжди можна взяти фіакр і наздогнати; зрештою, хто вам заважає поїхати автом?» — заперечив пан де Шарлюс, призвичаєний до того, що всі схиляються перед його охотою. Я промовчав — тоді він спитав гостро і все ще не втрачаючи надії: «А що це за таємничий повіз?» — «Це відкрита поштова карета, тепер вона вже, мабуть, у Командори». Пан де Шарлюс примирився з очевидним і, обертаючи все в жарт, додав: «Справді, важко нормальній людині угнатися за обрізан-цем, адже він легший». Нарешті нас попередили, що потяг рушає, і Сен-Лу попрощався з нами. Був то єдиний раз, коли, сідаючи до нашого вагона, він несамохіть завдав мені болю, спричиненого думкою, що мені доведеться залишити його удвох з Альбертиною і провести Блока. В інші дні Роберова присутність не турбувала мене. Бо Альбертина, жаліючи мене, своєю охотою і під будь-яким приводом сідала так, щоб навіть ненароком не торкнутися Робера, щоб важко було з ним поручкатися; вона одразу вернула носа, як тільки він заходив, починала неприродно збудженим тоном гомоніти з сусідом, і тривала ця гра доти, доки Сен-Лу не виходив із вагона. Тому його виходи до нашого потяга в Донсьєрі більше не тривожили мене, навіть не клопотали, його приходи нічим не різнилися від приходів інших людей, завше для мене приємних, бо я сприймав їх як шанобу поштивої гостинности. Наприкінці літа, коли ми їхали з Бальбека до Дувіля і на обрії показувалася станція Сен-П’єр-дез-Іф, де вечорами полум’яніли гребені берегового бескеття, рожеві-рожевісінькі, немов вічний сніг на гірських шпилях, вона не будила в мене думки (не кажучи вже про журбу, яку першого вечора нагнало на мене видовище її наглого дивовижного вознесіння, викликаючи нездоланну охоту пересісти до паризького потяга, замість їхати до Бальбека) про вранішню зірницю, коли перед сходом сонця заломлюються всі барви веселки на скелях; саме там Ельстір, розповідаючи мені про це видовисько, не раз на світанні будив молодого хлопця, щоб той голяка позував йому серед цих пісків. Назва Сен-П’єр-дез-Іф оповіщала мене лише про те, що зараз тут з’явиться чудернацький п’ятдесятиліток, нашмарований і, безперечно, недурний, з яким можна буде побалакати про Шатобріана та про Бальзака. І тепер у вечірніх туманах за енкарвільськими скелями, де я колись так палко марив, мені мрів, наче давній піщаник став прозорим, гарний дім вуйка маркіза де Камбремера, і я знав, що мені там будуть раді, як мені захочеться пообідати в Ла-Распельєр або повернутися до Бальбека. Коротко, не лише назви втратили свою первісну таємничість, а й самі місця. Назви, уже наполовину позбавлені таємничости, яку етимологія розбила своєю розсудливістю, опустилися ще на один щабель. Проїжджаючи назад через Ерменонвіль, Сен-Вест, Арамбувіль, ми на кожній станції розрізняли лише тіні, впізнаючи їх не відразу, а Брішо, нічого не бачачи навіть у себе під носом, у пітьмі міг би взяти їх за привиди Ерімунда, Віскара чи Ерімбальда. Тіні підступали до вагона. Були то маркіз де Камбремер та його гості, що їх він проводжав; геть порізнившися з Вердюренами, він від імени своєї матері й дружини питав мене, чи можна мене «умкнути» і на кілька днів затримати в Фетерні, де чудова співачка, ладна проспівати мені всього Ґлюка, мала заступити славетного шахіста, з яким я зіграв би кілька чудових партій, причому все це не мало перешкоджати рибальству та плаванню яхтою по затоці, навіть обідам у Вердю-ренів — маркіз честю клявся, що «відпускатиме» туди мене, обіцяючи особисто відвозити й привозити назад, — так і мені зручніше, і йому спокійніше. «Я певен, що вам вадить забиратися так високо. Моя сестра навряд чи таке перенесла б! Вона вернулася б у страшному стані! Зараз вона почувається зле. Ага, у вас теж був сильний пароксизм? Отже, завтра ви не зможете триматися на ногах!» Він говорив це, корчачися зо сміху, — не тим, що був лихий, а тим, що не міг не реготати, побачивши упалого каліку або розмовляючи з глухим. «Ну, а раніше? Як, у вас не було загострення протягом двох тижнів? Знайте ж — ви молодчага! Вам треба б махнути до Фетерна і побалакати про ядуху з моєю сестрою». А в Енкарвілі з’являвся маркіз де Монпейру — він пропадав на полюванні і тому не міг потрапити до Фетерна; виходив він «до потяга» в чоботях, у капелюсі з фазанячим пером поручкатися з тими, хто туди їхав, а заодно й зі мною, і заявити при цьому, що на цьому тижні будь-якого зручного для мене дня до мене приїде його син, загодя подякувати мені і сказати, що він був би радий, якби я зумів якось заохотити сина до книжки; приходив і граф де Кресі, роблячи, як він казав, «моціон» і палячи люльку, хоча не відмовлявся й від одної, а то й кількох сигар. «Ну то як? — звертався він до мене. — Коли ви призначите мені день наступного нашого лукуллового бенкету? Хіба нам нема про що побалакати? Дозвольте вам нагадати, що ми так і не з’ясували походження двох гілок роду Монтґомері. Треба вивести якогось кривого кінця. Я розраховую на вас». Інші приходили лише по газети. З них багато хто гомонів S нами, і я здогадувався, що вони виповзали зі своїх дворів на найближчий перон, на станцію знічев’я: їм хотілося на хвилину спіткати своїх знайомих. Адже ці зупинки приміського потяга, зрештою, нагадували світські візити. Та й потяг, ніби свідомий своєї ролі, набував майже людської доброзичливосте; він терпляче, смиренно, довго, скільки треба, чекав на спізняйків, і, навіть рушивши, зупинявся, підбирав тих, хто махав йому рукою; люди бігли за ним, пухкаючи, в чому