Читати книгу - "Гра престолів"

Сансу назад у високу вежу в Мейгоровій тверджі, ні самої Джейн Пул, ні її речей уже не було. Більше не буде скиглення, подумала Санса вдячно. Однак без Джейн стало якось холодніше, навіть коли Санса запалила вогонь. Підсунувши крісло ближче до коминка, вона взяла одну зі своїх улюблених книжок і розчинилася в казках про Флоріяна та Джонкіл, про леді Шеллу й Веселкового Лицаря, про доблесного королевича Еймона і його приречене кохання до братової королеви-дружини...

І тільки пізно вночі, вже засинаючи, Санса збагнула, що так і не запитала про сестру.

Джон

— Отор,— оголосив сер Джеремі Рикер,— понад усякий сумнів. А оце — Джафер Флаверс,— ногою він перекинув тіло, і блакитні очі на мертвому обличчі втупились у затягнуте хмарами небо.— Люди Бена Старка, обидва.

«Дядькові люди,— заціпеніло подумав Джон. І згадав, як просився з ними.— Боги, який же я був зелений хлопчак! Якби вони взяли мене з собою, може, це я б зараз тут лежав...»

На правій Джаферовій руці замість долоні було місиво з м’яса й потрощених кісток, яке лишили Привидові зуби. Права долоня зараз плавала в глечику з оцтом у вежі мейстра Еймона. А от ліва долоня, ціла, була чорна, як і його плащ.

— Боги милостиві! — пробурмотів Старий Ведмідь. Стрибнувши зі свого гарона, він передав повіддя Джонові. Ранок був на диво теплий, і краплини поту набрякли на високому чолі лорда-командувача, як роса на дині. Схвильована кобилка косила очима й задкувала від мертвяків, скільки дозволяло повіддя. Джон відвів її на кілька кроків, тримаючи, щоб не понесла. Коням не подобалося в цьому місці. А якщо по щирості, то й Джонові також.

А понад усе тут не подобалося собакам. Це Привид привів усіх сюди — зі зграї хортів не було жодної користі. Коли псар Бас дав їм понюхати відгризену долоню, вони мов ошаліли — вили й гавкали й виривалися. Навіть зараз вони по черзі то гарчали, то скавуліли, рвучись зі шворок, а Чет обзивав їх дворнягами.

«Це просто ліс,— сказав собі Джон,— а це просто мерці». Він уже бачив мертвих...

Уночі йому знову снився Вічнозим. Джон блукав порожнім замком — шукаючи батька, спускався у крипту. От тільки цього разу сон зайшов далі. У темряві Джон зачув скрегіт каміння. Озирнувшись, він побачив, як один по одному відчиняються склепи. З чорних холодних могил на нетвердих ногах почали виходити мертві королі — й тут Джон прокинувся в повній темряві, а серце скажено калатало. Навіть коли Привид стрибнув до нього в ліжко й тицьнувся носом в обличчя, він не міг оговтатися від жаху. Знову заснути він не наважився. Натомість видерся на Стіну й нервово ходив там, поки не побачив перше світло. «Це просто сон. Я побратим Нічної варти, а не налякане хлопчисько».

Попід деревами скоцюбився Семвел Тарлі, ховаючись за кіньми. Його кругле товсте обличчя набуло барви кислого молока. Принаймні він не побіг у ліс блювати, однак і на мертвих навіть погляду не кинув.

— Не можу дивитися,— жалібно прошепотів він.

— Ти маєш дивитися,— мовив до нього Джон, стишивши голос, щоб ніхто більше не почув.— Мейстер Еймон послав тебе сюди, щоб ти послужив його очима, так? А яка користь із заплющених очей?

— Усе так, але... я такий боягуз, Джоне.

Джон поклав руку Семові на плече.

— З нами дюжина розвідників, і собаки, і навіть Привид. Ніхто тебе не скривдить, Семе. Давай, іди глянь. Перший погляд завжди найважчий.

Сем, затремтівши, кивнув, і видно було, як він збирає всю свою мужність у кулак. Нарешті він повільно хитнув головою. Очі в нього розширилися, але Джон міцно тримав його за руку, щоб він не розвернувся.

— Сер Джеремі,— різко мовив Старий Ведмідь,— з Беном Старком було шестеро людей, коли він виїхав зі Стіни. Де ж решта?

— Хотів би я знати,— похитав сер Джеремі головою.

Було очевидно, що така відповідь Мормонта не задовольнила.

— Двоє наших братів зарізані практично під Стіною, але розвідники нічого не чули й не бачили. Ось на що перетворилася Нічна варта? Ми ще прочісуємо ліси?

— Так, мілорде, але...

— Ми ще розсилаємо дозори?

— Так, але...

— У цього брата з собою мисливська сурма,— вказав Мормонт на Отора.— Мені слід припустити, що він помер, навіть не спробувавши посурмити? Чи всі ваші розвідники не тільки посліпли, але й поглухли?

Розгніваний сер Джеремі наїжачився.

— У сурму ніхто не сурмив, мілорде, в іншому разі розвідники б усе почули. У мене бракує людей, щоб розіслати стільки дозорів, скільки мені б хотілося... А відтоді як Бенджен пропав, ми тримаємося ближче до Стіни — на ваш особистий наказ.

— Так,— буркнув Старий Ведмідь.— Що ж. Нехай так,— він нетерпляче махнув рукою.— Розкажіть мені, як вони померли.

Присівши навпочіпки перед мертвяком, якого він назвав Джафером Флаверсом, сер Джеремі ухопив його за чуб. Волосся, крихке як солома, обломилося й лишилося між пальців. Вилаявшись, лицар штовхнув обличчя мертвого нижньою частиною долоні. Збоку на шиї, мов рот, відкрилася величезна рана, на якій запеклася кров. Голова трималася на в’язах хіба що на кількох білих нитках жил.

— Це зробили сокирою.

— Ох,— пробурмотів старий лісник Дайвен.— І схоже, Оторовою сокирою, мілорде.

Джон відчував, як зі шлунку почав підніматися сніданок, але, стиснувши вуста, змусив себе подивитися на друге тіло. Отор за життя був великий і потворний, і труп його теж був великий і потворний. Сокири ніде не виднілося. Джон пригадав Отора: саме він горлав непристойну пісеньку, коли розвідники виїжджали. Все, кінчилися його співи. Всюди, крім як на долонях, шкіра в нього побіліла, як молоко. А от долоні, як і в Джафера, почорніли. На смертельних ранах, якими тіло було просто обсипане — на грудях, на животі, на шиї,— мов квіти, запеклася кров. Але очі були розплющені. Сині, мов сапфіри, вони втупилися в небо.

Сер Джеремі підвівся.

— У дикунів теж є сокири.

— То ви гадаєте,— обійшов його Мормонт,— що це справа рук Манса Рейдера? Так близько до Стіни?

— А чия ж іще, мілорде?

Джон міг би їм сказати чия. Він знав, і всі вони теж знали, от тільки ніхто не наважувався промовити цього вголос. «Чужі — це казка, страшилка для дітей. Навіть якщо вони колись і існували, вони зникли вісім тисяч років