Читати книгу - "Нафта"

еротичну. Отож у вуста бабусі Пазоліні вкладає деякі з власних міркувань, на які наштовхнуло його прочитання книги Мелькіорі.

9

Людмила та Саша — це герої «Дрібного біса» Федора Сологуба. Пазоліні писав рецензію на роман на видання, яке вийшло у видавництві «Ґарпанті» з перекладом П’єтро Антоніо Зветерміча, для «Темпо» («Опис описів», згодом у «Нарисах про літературу та мистецтво», цит. с. 1879—1886).

10

Маршал Родольфо Ґраціані (1882—1955) — найбільше запам’ятався своїми діями в італійських колоніях (у деяких був губернатором), був звинувачений у колабораціонізмі (ймовірно, йдеться про його участь у пронімецькому уряді Італійської соціальної республіки (Сало) у 1943—1945 pp.) після 8 вересня, у подальшому знову займався політикою й став активним діячем Італійської соціалістичної партії.

11

XXIX пісня «Чистилища» починається так: Вона своє скінчила говорити 2] І стала, мов закохана, співать: 3] «Блаженні ті, чий гріх уже покритий» (перекл. Є. Дроб’язка). Книги, які процитовано відразу по цьому у цій Нотатці, перелічені у списку авторів та творів, який записано у чернетці роману, котра відтворена на форзаці видання на с. 2. Чимало з них є прямими джерелами роману. Серед найбільш очевидних «Біси» Достоєвського («невеличке дешевеньке видання», геть покреслене — це про видання «Ґарцанті» за перекладом Ринальдо Кюферле, вид. «Ґарцанті», Мілан, 1973, яке цілими сторінками процитоване у нотатках 129, 129а, 129Ь, 129с).

12

Джерелом інформації про ЕНІ, яку зібрав автор на цих сторінках, є «Отакий Евдженіо Чефіс. Інше обличчя шановного президента» Джорджіо Штеймеця, «Амі», Мілан, 1972 — памфлет, який за кілька днів після появи було вилучено, але завдяки Елвіо Факінеллі (пор. «Пересторога», VI) Пазоліні мав фотокопію цього памфлета. Насправді Штеймець — це псевдонім. Директором «Амі», яке розташовувалось у Мілані на вулиці Бролетто, був журналіст Корадо Рагоцціно, який доручив якомусь наближеному до справ ЕНІ написати книгу. Чимало уривків з памфлета процитовано в романі слово в слово, надто у нотатках, присвячених Альдо Трої та його «імперії» (нотатки 22, 22а, 22Ь, 22с, 22d). Ось кілька прикладів: «Під керівництвом AT „Новий видавничий дім“ у Мілані регулярно виходить газета „Аввеніре“ („Майбутнє“), яка, як відомо всім, з’явилась від злиття болонського католицького тижневика та його міланського брата… Хай там як, а ЕНІ надзвичайно полюбляє рекламуватися у цьому виданні… Зарплата порівняно з жовтими виданнями та виданнями-конкурентами у цій сфері виходить захмарна, сума достатня, щоб викликати у cast „Кор’єре“, що належить Креспі, невеличкі заздрощі. Там не зважають на збільшення кількості сторінок, рубрик, послуг» (с. 58—59 у Штеймеця пор. зі с. 99). Майже дослівно невдовзі (с. 99—100) викладено уривок з памфлета, де натякають на певних журналістів, яких завербувала ЕНІ для нової газети, переманюючи їх з «Кор’єре делла Сера», з Національної інформаційної агенції, з «Панорами», окрім них ще й з більш ексцентричних видань «ЧаоБіт», «АВС» та його відгалуження «Сі» (с. 59), й де пишуть про віце-президента Нового італійського видавничого дому, який уже співпрацює з фірмою Бонокоре (с. 60). Пазоліні лише змінює імена деяких героїв: Джуліо Казаленьо — це у Штеймеця Анжело Моранді, Етторе Дзола, про якого йдеться згодом, — Джузеппе Рестреллі. З невеличкими змінами перейшов від Штеймеця у «Нафті» уривок про вихори у «засновницькій діяльності» Енріко Бонокоре, який так поринув у свою тисячу обов’язків, що зовсім не має часу підписати сотню листів звичайної кореспонденції (с. 100 пор. із с. 60—61 у Штеймеця).

13

Зовнішність Альдо Трої взято з опису у вже цитованій книжці Штеймеця, який нагадував Евдженіо Чефіса (на час написання роману він ще був живий; фінансист, котрий давно вже покинув політичну сцену, помер у травні 2004-го, його смерть була майже не поміченою й за часом збіглася зі смертю Умберто Анджелі). Він був сином промисловця з Тревільо, вже тоді студент Військової академії у Модені, між 1971-м та 1974-м Чефіс, завдяки своєму впливові як фінансиста, контролю над пресою та використанню спецслужб, створює потужний осередок влади. Пазоліні був надзвичайно вражений деякими його виступами, а надто одним, у Військовій академії Модени, в якому йшлося про нові обрії фінансового капіталу та про занепад національних економік. У нього збереглася копія цього виступу, надрукована в журналі «Ерба Вольйо», II, 6, 1972, і він цитував її, виступаючи на святкуванні Дня об’єднання Італії у Мілані 1974 року, а також у «Піратських записках» («Геноцид», згодом у «Нарисах про літературу та мистецтво», цит. с. 512, 514—515) і у відгуку про «Кількох „правих“ письменників» у тому ж таки 1974-му (пор. «Опис описів», згодом у «Нарисах про літературу та мистецтво», цит. с. 2148—2152). Окрім виступу в Модені — «ідеологічний виступ», в якому в загальних рисах йдеться про «кінець нації» й виникнення «багатонаціональної» неокапіталістичної влади й подальше перетворення армії на технологічне, поліцейське військо на службі у цієї ж таки влади (с. 2150) — у «Темпо» згадується ще один «нещодавній виступ» — котрий хоч і був лише надрукований на автокопісті (машинка для оперативного друку книг малими чи середніми накладами) під егідою «Монтедісон», але я мав змогу його прочитати, — Евдженіо Чефіса: виступ, який зовсім не випадково відбувся перед слухачами Центру військових навчань (знов с. 2150). Текст цих двох промов, надрукованих на автокопісті, а також третьої, підготованої у 1973-му для Венеційської школи католицької культури, зберігається у «Пазолінівському фонді» в бібліотеці Ґабінетто Вісо, у Флоренції, у такій самій течці, де лежить машинопис «Нафти» (пор. «Застереження», п. V), а з примітки, зробленої 16 жовтня 1974-го, випливає, що Пазоліні мав намір вставити їх у роман у повному обсязі, поєднуючи першу та другу його частини (с. 127). Його опис Альдо Трої відрізняється від штеймецівського лише дрібними деталями. Змінено місце народження героя: Сачіле замість Чівідале, але Сачіле, яке наразі є частиною провінції Порденоне, була «частиною провінції Удіне, у часи його народження», як Чівідале (с. 104). Однакові риси, нав’язливі ідеї, звички (навіть попри те, що Пазоліні грається, додаючи то тут, то там риси зовнішності, які непомильно вказують на Джуліо Андреотті): починаючи з аскетичної сірості у поведінці (с. 104—105, 106 тощо) до того, що йому належить скромний «сітроен», який «навіть не на нього записаний», справжній заяложений герой у книзі Штеймеця. Зі Штеймеця також взятий уривок про колекцію «білих керамічних предметів», які згадуються як частина захоплень Альдо Трої, які перетворюють «у його помешканні та в офісі деякі дощечки на маленькі цвинтарі, а не на антикварні речі» (с. 105). У Штеймеця говориться радше про вотивні предмети (ex voto — дари, які дарували Богам на знак вдячності; або ж власне предмети, якими прикрашені вівтарі чи стіни у святилищі), ніж про вироби з кераміки (с. 16), але наголос на «подібні до