Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"

що живу сама. Більше того, я бачу в цьому серйозні переваги. Ви ж виходили з того, що самотність для жінки — це якась вада чи нещастя, якого неодмінно треба позбутися. Це старий, патріархальний підхід, який зараз уже не працює, принаймні щодо мене.

Я киваю головою, в мене починає сіпатися око.

— Господи, Іване Карповичу, ви такі сумні, що вже мені хочеться просити у вас вибачення. Я зовсім не хотіла вас засмутити, просто я дуже поважаю вас і тому була з вами чесною.

— Все добре, Єлизавето Павлівно, я не засмутився, а здивувався. Завжди вважав, що добре відчуваю і розумію час, у якому живу, а зараз от щось змінилося, а я й не помітив. Ловив ґав.

— Нічого дивного, Іване Карповичу. Ми з вами живемо в часи змін. І те, що ми бачимо, — це тільки початок великих перетворень, результатом яких буде повне й остаточне вивільнення жінки.

— Розумію. Дуже радий за жінок. Але це свято не для мене, — я хутко підводжуся і строго дивлюся на господарку. — Чи не могли б ви повернути мені букет та корзинку, я повертаюся додому.

Тут уже настала черга Єлизавети Павлівни дивуватися. Он з яким розгубленим подивом дивиться на мене.

— Букет та корзинку?

— Так точно, — я роблю кам’яне обличчя і закусюю губу, роблячи вираз крайньої образи.

— Звісно, зараз, — вона підхоплюється, я вичікую, поки зробить кілька кроків, і регочу.

— Ну от бачите, Єлизавето Павлівно, хоч один раз і я зміг вас сьогодні здивувати. А то що ж, мені тільки сюрпризи?

Вона дивиться на мене, намагається зрозуміти, чи жартую, чи ні.

— Єлизавето Павлівно, беріть корзину, там шампанське та наїдки. Давайте добряче відсвяткуємо першого гарбуза в моєму житті!

— Ох, Іване Карповичу, ви мене справді спіймали! Я вже встигла здивуватися, що могла мати стосунки з отаким феєричним мерзотником!

— Давайте вип’ємо, бо мені досі соромно за свій візит.

— Іване Карповичу, геть сором! Між друзями його не мусить бути. Я ж сподіваюся, ми залишимося друзями?

— Я в цьому впевнений, мила Єлизавето Павлівно, і давайте той, змиємо бризками шампанською неприємний осад цього непорозуміння!

— Це вас граф навчив? — цікавиться вона.

— Ні, сам опановую високий штиль. Що ж, у такому костюмі та по-мужицьки балакати?

Ми випили, поїли, посміялися, і зробилося мені легко і затишно, як завжди бувало в Бахмачі. Воно-то, звісно, пошився трохи в дурні, але не страшно пошитися, страшно не виправитися.

У приємному товаристві час летить непомітно, то прокинувся я вже по обіді наступного дня від того, що у двері Єлизавети Павлівни стукав хтось, і стукав наполегливо. Єлизавета Павлівна накинула халат і пішла подивитися, а я швидко одягнувся. Ще за часів служби в конторі звик тримати одяг напоготові і поруч, то коли моя приємна товаришка повернулася, я вже був у тому розкішному піджаку з потайною кишенею.

— Хто там?

— Та якісь дядьки. Страшнуваті, я і відчинити не наважилася.

— Зараз подивлюся.

Поки йшов до дверей, перевірив револьвер у потайній кишені, бо всяке могло бути. Потім визирнув у віконце і побачив трьох чоловіків: високих, худих, з довгими бородами і в чорному одязі. Мабуть, заморилися стукати, то всілися перед дверима чекати. З їхнього вигляду зрозуміло було, що нікуди звідси не підуть, чекатимуть хоч день. Небезпечними вони не виглядали, то я відчинив їм двері.

— Доброго дня.

Чоловіки похапцем підхопилися і почали уважно мене роздивлятися. В них були худі та бліді обличчя і строгий погляд, наче в якихось анахоретів.

— Ви — Іван Карпович Підіпригора? — спитали вони по-московськи.

— Я.

— Ви нам потрібні. Чи можемо ми поговорити?

— Так, зараз, — я повернувся до Єлизавети Павлівни і спитав дозволу запросити гостей до будинку, бо не на вулиці ж балакати з ними. Вона погодилася.

— Хто вони? Схожі на якихось сектантів.

— І сам не знаю. Сказали, що до мене.

Я повернувся до гостей і запросив їх у вітальню, де посадив за стіл.

— Слухаю вас, — сказав я, щоб почати розмову.

— Чи віруєте ви у Господа нашого Ісуса Христа? — несподівано спитав один із гостей, мабуть, головний у цій трійці. Чесно кажучи, запитання такого я не чекав, то аж трохи зніяковів.

— Та звісно ж, вірую! А ви хто такі і як дізналися, де мене шукати?

Підозрював я, що це Уляна Гаврилівна розповіла, куди їхати, бо не подобалися їй мої бахмацькі вояжі.

— Ми до вас на хутір приїхали, кухарка ваша сказала, що поїхали ви кудись, а куди — не знає. Та у Ромнах нам підказали, що бричку з конем ви залишили, сіли на потяг. Спитали, на який і куди квиток. Нам сказали, що до Бахмача А тут візники одразу вказали, куди поїхав пан із квітами та у блискучому костюмі.

— Слухайте, та ви ж самі можете слідство вести. Навіщо вам я?

— У дуже важливій справі, — сказав головний. І дивляться вони утрьох на мене, серйозні такі.

— Якій саме?

— Був застрелений наш кормчий Інокентій Степанович.

— То ви хочете, щоб я знайшов убивць?.

— Ні, вбивці теж загинули.

— Тоді що мені робити?

— Інокентій Степанович був дуже заможною людиною, володів двома мануфактурами і торговим домом Розпоряджався грошима всього корабля.

— Корабля? Річкового чи морського?

— Духовного! Громада наша кораблем зветься, ковчегом, у якому рятуються від потопу гріховного. Згідно з заповітом, який склали заздалегідь, у випадку загибелі саме кораблю мусили перейти всі статки, окрім пенсіону для дружини Інокентія Степановича Але заповіт зник.

— Зник? А другого примірника не залишилося?

— Ні. Без заповіту все майно нашого кормчого переходить до його дружини, жінки гулящої і безбожної.

— Ну, що тут уже поробиш?

— Ми вважаємо, що вона була причетна до смерті Інокентія Степановича.

— Причетна?

— Вона та її сестра Удвох вирішили прибрати до рук гроші корабля!

— Ви говорили про свої підозри поліції?

— Ми не віримо поліції. Поліція завжди полювала на нас, нацькована урядом І зараз вони й слухати нас не хочуть, а тільки вимагають грошей. То корабель вирішив звернутися до вас.

— А звідки ви хоч про мене знаєте? — питаю я, бо всілякі сектанти — то ж не аудиторія журналів, де друкуються мої історії.

— Нам вас порадили.

— Хто?

—