Читати книгу - "Темна вежа. Темна вежа VII"

вона побачила, як похмуро всміхнувся Роланд. Безжально.

— І нітрохи б не вагався, — сказав він.

Вісім

Уранці Сюзанна пробудилася від неспокійної дрімоти серед розкиданих запасів провіанту на візку і побачила, що Роланд стоїть на перехресті, і погляд його звернений на Шлях Променя. Вона дуже обережно спустилася з візка — не хотіла впасти, бо тіло заклякло від нерухомості. Власні кістки здавалися-їй холодними й крихкими, готовими будь-якої миті розбитися, як скло.

— Що ти бачиш? — спитав він. — Тепер, коли світло, що ти бачиш у тому боці?

Білуватою смугою був сніг, і це її не здивувало, зважаючи на те, що місцевість була гориста. Здивувало її (і сповнило серце радістю, на яку вона вже навіть не сподівалася) те, що за смугою снігу росли дерева. Зелені ялинки. Живі.

— Ох, Роланде, які вони гарні! — вигукнула вона. — Хоч і стоять, засипані снігом, але такі гарні! Правда ж?

— Так. — Він підняв її високо над землею і повернув обличчям у той бік, звідки вони прийшли. За огидним скупченням хат вона бачила частину Поганих Земель, що її вони перетнули, усі купи скелястих хребтів, однорідність яких зрідка порушували круті пагорби й столові гори. — Подумай, — сказав він. — Там, куди ти зараз дивишся, — Федік. За Федіком Край Грому. За Краєм Грому Кальї та ліс, що позначає кордон між Серединним і Прикінцевим світами. Далі за лісом лежить Лад, а ще далі — Річкове Перехрестя, Західне море і велика пустеля Мохейн. А десь там, за незліченні ліги звідси, загублені в часі, лежать рештки Внутрішнього світу. Баронії. Ґілеад. Місця, де навіть зараз живуть люди, які пам’ятають, що таке любов і світло.

— Так, — не розуміючи, куди він хилить, мовила вона.

— У той бік Багряний Король скерував потік своєї люті, — провадив Роланд. — Сам він, як розумієш, зібрався у протилежний бік, до Темної вежі. Однак він, хоч і божевільний, але не дурний: розумів, що не можна знищувати землі, які планував проминати сам, разом з бандою своїх посіпак. — Роланд притулив її до себе й поцілував у чоло, так ніжно, що на очі їй навернулися сльози. — Ми втрьох відвідаємо його замок і заманимо туди Мордреда, якщо фортуна буде на нашому, а не на його боці. Потім підемо далі, в живі землі. Там будуть дрова для багаття і дичина на свіжий харч, і шкури, щоб у них загорнутися. Зможеш потерпіти ще трохи, люба? Зможеш?

— Так, — сказала вона. — Дякую, Роланде.

Вона обійняла його й подивилась на червоний замок. У ранковому світлі, вже яскравішому, їй було видно, що камінь його стін, хоч і потемнів від часу, був колись кольору пролитої крові. Це навіяло їй спогад про бесіду з Мією на фортечній стіні замку Дискордія, спогад про багряне світло, яке невтомно пульсувало віддалік. Майже на тій відстані, яку вони з Роландом подолали.

«Прийди до мене зараз, Сюзанно, якщо збираєшся приходити взагалі, — сказала їй Мія. — Бо Король здатен заворожувати, навіть здаля».

Вона говорила про ту пульсацію червоного світла, але…

— Воно щезло! — вигукнула вона. — Червоне світло на замку… Кузня Короля — так вона його називала. Його нема! Ми жодного разу за весь цей час його не бачили!

— Ні. — Стрільцева усмішка потеплішала. — Я думаю, воно згасло тієї ж миті, коли ми припинили роботу Руйначів. Кузня Короля згасла, Сюзанно. Навіки, якщо боги являть милість. Це наше досягнення, хоч дорогою ціною воно нам обійшлося.

По обіді того дня вони прийшли до Ле Кас Рой Рюс, котрий виявився не зовсім порожнім.

Розділ III

ЗАМОК БАГРЯНОГО КОРОЛЯ

Один

За милю від замку, де гуркіт невидимої річки вже лунав дуже гучно, їм стали траплятися на очі святкові прикраси й плакати. Червоні, білі й сині гірлянди — у Сюзанни вони асоціювалися з парадами на День пам’яті загиблих і головними вулицями маленьких містечок у День незалежності. На фасадах тих вузьких потайливих будинків і перед крамницями, вже давно замкненими й спорожненими від підвалу до горища, такі прикраси виглядали, як рум’яна на щоках у трупа.

Обличчя на плакатах були їй добре знайомі. Річард Ніксон і Генрі Кебот Лодж[86] здіймали по два пальці в переможному жесті, а на губах у них застигли усмішки продавців машин («НІКСОН/ЛОДЖ, БО РОБОТУ НЕ СКІНЧЕНО» — було написано на цих плакатах). Джон Кеннеді та Ліндон Джонсон стояли обійнявшись і піднявши вільні руки. У них під ногами йшла смілива заява: «МИ СТОЇМО БІЛЯ НОВОГО КОРДОНУ».

— Не знаєш, хто виграв? — запитав у неї через плече Роланд. Сюзанна якраз їхала в Таксі Хо Фат, роздивляючись навколо (і мріючи про светр. Та що там светр, Господи: її влаштував би зараз навіть легкий кардиган).

— О так, — сказала вона. Їй навіть на думку не спало сумніватися, що ці плакати було розклеєно тут для неї. — Кеннеді.

— Він став вашим діном?

— Діном усіх Сполучених Штатів. А коли Кеннеді застрелили, роботу отримав Джонсон.

— Застрелили? Правду кажеш? — зацікавився Роланд.

— Еге ж. Стріляв зі сховку боягуз на прізвище Освальд.

— А ваші Сполучені Штати були найсильнішою в світі державою.

— Ну, коли ти висмикнув мене за комір у Серединний світ, нам не давала розслабитися Росія, але в принципі так.

— І народ твоєї країни сам обирає собі діна. Влада передається не спадково.

— Правильно, — сказала вона, трохи сторожко, підозрюючи, що Роланд зараз почне паплюжити демократичну систему. Чи висміювати її.

Але стрілець її здивував.

— Цитуючи Блейна Моно, звучить суперово.

— Зроби мені послугу, Роланде, — не цитуй його. Більше ніколи. Домовились?

— Як хочеш. — І без найменшої паузи, проте тихим голосом він додав: — Тримай мого револьвера напоготові, як ти не від того.

— Я не від того, — одразу ж і так само тихо погодилась вона. Вийшло «а е ід ого» — ворушити губами вона не хотіла. Бо відчувала, що з будинків, що громадилися по цей бік Королівського шляху, як крамнички й заїжджі двори в середньовічному селі (чи на знімальному майданчику кінофільму про середньовічне село) за ними стежать. Вона не знала, хто там: люди, роботи чи, може, камери спостереження, що досі працювали, — але це відчуття розпізнала одразу, ще навіть до того, як його підтвердив Роланд. І лише одного погляду на Юка, котрий повертав голову то в один бік, то в інший, як маятник старого годинника, їй вистачило, щоб зрозуміти: він теж відчуває.

— І хорошим він був діном, ваш Кеннеді? — звичайним голосом запитав Роланд. У тиші, що панувала навколо, він розлягався на далекі відстані. Сюзанна усвідомила одну доволі