Читати книгу - "Сонячний Птах"

стримувала натиск чорного вояцтва й захищала їх від гарячих клубів чорного диму, які нависли над ними.

Головна брама храму була відчинена й ніким не захищалася. Територія храму була безлюдна й мовчазна. Гай із десятьма вояками захищав сходи, поки Ланнон зачиняв браму, й у останню мить Гай прослизнув назад зі своїми людьми крізь вузьку щілину.

Вони обперлися на закривавлену зброю, ослабили ремінці шоломів, витерли піт навколо очей.

– А що там зі східною брамою? – запитав Гай у Ланнона. – Її утримують? Ти послав людей, щоб її зачинили?

Ланнон подивився на нього розгубленим поглядом, і його мовчанка красномовно підказала Гаю відповідь.

– Ви, люди. – Гай виділив групу швидким помахом руки. – Ходіть за мною.

Але було вже пізно. Чорні воїни ринули потоком на територію храму крізь меншу браму.

– «Черепаха»! – крикнув Гай. – Назад до печери!

Вони знову утворили «черепаху» й посунули, як броненосець із металевою лускою, через територію храму, а чорні воїни метушилися навколо них, не спроможні пробитися крізь панцир. Дим від охопленого пожежею міста завихрювався навколо них, душив їх, осліплював.

Раптом чоловік поруч із Гаєм скрикнув і схопився за пах. Кров бризнула в нього між пальцями, й він упав навколішки. Земля, по якій вони йшли, була встелена мертвими ворогами, вбитими головою «черепахи». Їм доводилося переступати через них. Десятки цих тіл, які прикидалися мертвими, несподівано повернулися до життя, швидко перекинувшись на спину й ударивши знизу під спідниці легіонерів.

Гай викрикнув застереження, але пізно й марно. Ворог опинився всередині тіла черепахи, вони підхопилися на ноги, колючи навколо себе списами й вимахуючи мечами, примусивши людей Гая обернутися й захищатися, підставивши спини тим чорним воїнам, які були зовні «черепахи».

«Черепаха» розпалася й перетворилася на гурт індивідів, який затягло в чорний рій ворожого війська.

– Ходіть за мною!

Гай зібрав Ланнона, Бекмора та кілька інших навколо себе, й вони пробилися крізь чорну юрбу тугим строєм і побігли до входу в печеру. Дим був густий і маслянистий, він душив їх, тому вони кахикали, коли бігли. Гай вимахував сокирою, прорубуючи дорогу, й п’ятеро з них дісталися до входу в печеру, але Бекмору пробило списом ребра. Він притиснув палець до рани, намагаючись зупинити кров, яка забирала в нього життя. Гай переклав сокиру в другу руку й допоміг Бекмору піднятися сходами до розколини, де був вхід у печеру. Його кров текла по боці Гая, він відчував, що вона гаряча й драглиста. На верхній сходинці Бекмор упав навколішки.

– Мені кінець, Гаю, – промурмотів він, похлинаючись кров’ю, але Гай підняв його й заніс до входу.

Він притулив його тіло до стіни печери.

– Бекморе, – важко дихаючи, промовив він і відкинув голову назад, щоб подивитися йому в обличчя.

Очі Бекмора подивились на нього, не бачачи його, мертві й скляні. Гай дозволив вродливій голові воєначальника похилитися вниз і випростався.

– Вони вже тут! – крикнув Ланнон, і Гай підняв сокиру й стрибнув, щоб стати поруч Ланнона й зустріти перший потік чорних тіл, які ринули в прохід. Четверо з них – Ланнон, Гай і двоє легіонерів – утримували вхід достатньо довго, щоб заповнити його купою мертвих чорних воїнів.

Потім підійшли лучники, й перша хмара стріл полетіла в прохід. Одна з них влучила легіонерові в горло, й він упав, потік чорної крові полився йому з рота.

– Тут немає, де заховатися! – крикнув Гай. – Біжімо до храму.

Вони вибігли в прохід, і їх наздогнала нова хмара стріл. Одна з них ударила в шолом Гая і ковзнула по ньому, бризнувши іскрами на стіну поруч із ним, інша знайшла отвір у нагруднику останнього легіонера й ударила в кістку його хребта. Ноги підігнулися під ним. У розпачі він поповз слідом за Гаєм, тягнучи скалічене тіло лише зусиллями рук.

– Зроби мені ласку, володарю, – простогнав він, із жахом уявивши собі, як його каструють і розпорють йому живіт, коли він буде ще живий. – Не залишайте мене для них, святосте.

Гай перестав бігти й гукнув:

– Не зупиняйся, Ланноне. Я тебе дожену.

Він повернувся назад, і легіонер побачив, що він підійшов до нього.

– Нехай Ваал благословить вас, святосте, – крикнув він і зірвав із голови шолом, нахиливши голову й підставивши шию.

– Знайди спокій! – сказав йому Гай і відтяв йому голову одним ударом сокири, а тоді кинувся бігти далі.

Стріла влучила Гаю в обличчя, нижче від ока, ковзнувши понад кісткою, роздерши шкіру аж до вуха й повиснувши на вістрі, яке вгородилося в плоть.

Гай висмикнув її з тіла й побіг за Ланноном.

Удвох вони перетнули печеру Астарти, їхні кроки відлунювали від накритих склепінням стін. Обминувши тихий басейн із зеленою водою, вони добігли до дверей храму саме в ту мить, коли нова хмара стріл засвистіла, наздоганяючи їх. Ланнон злегка спіткнувся, й вони увійшли до храму.

– Чи зможемо ми втримати їх тут? – важко видихнув повітря Ланнон.

– Ні. – Гай зупинився, щоб передихнути. – Архіви!

Потім подивився на Ланнона.

– Що з тобою, величносте?

– Я теж поранений, Гаю.

Стріла стриміла з місця з’єднання пластин його обладунку біля лівої пахви. Кут проникнення був такий, що Гай відчув напад холодного розпачу. Голівка стріли мала вгородитися десь біля самого серця. Поранення було смертельним, жоден чоловік не міг одужати, діставши таку рану.

– Що там? – запитав Ланнон. – Я не відчуваю болю. Поранення не може бути надто тяжким.

– Тобі пощастило, – сказав Гай і відламав древко стріли, залишивши короткий уламок стриміти з рани.

– Ходімо, – сказав він й, обережно взявши Ланнона за руку вище ліктя, повів його через храм до архівів.

– Сонячні двері? – запитав Ланнон.

– Лише в самому кінці, – сказав Гай. – Коли іншого виходу ми не знайдемо.

І він повів Ланнона до однієї з кам’яних заглибин у стіні печери.

– Твоє обличчя.

Ланнон подивився на Гая в непевному світлі смолоскипів, так ніби вперше побачив глибокий поріз через його щоку.

– Непогана прикраса, – пробурчав Гай, відірвавши клапоть від своєї туніки і зробивши з неї грубу перев’язь для лівої руки Ланнона.

– Ти можеш користуватися нею? – запитав він, і Ланнон заворушив пальцями, стискаючи і розтискаючи їх.

– Добре, – кивнув головою Гай і вклав щит в його ліву руку. – Перев’язь допоможе витримати вагу щита.

Гай підвів голову, дослухаючись до обережних кроків, пошепту й дзенькоту зброї у храмі Астарти.

– Вони йдуть, – сказав він. – Їм не знадобиться багато часу, щоб знайти прохід.

Поки він говорив, перший із них вийшов із кімнати охоронців і став вдивлятися в коридор архівів. Хистке світло від димучих смолоскипів, що стриміли у своїх кронштейнах, побільшувало