Читати книгу - "Сонячний Птах"

розмір того чоловіка. Він був величезний і чорний, блискучий від жиру й фарби, і Гай вдихав його теплий мускусний запах, схожий на запах хижого кота.

Гай вийшов із заглибини у стіні на світло й мовою венді крикнув йому виклик. Воїн кинувся проходом назустріч Гаю, і їхні щити зіткнулися, задзвенівши на весь простір храму.

Гай відчув, як наконечник списа встромився йому в бік, але лезо сокири з грифами вгородилося в тіло суперника значно глибше, діставши до кістки, й той упав на підлогу.

Манатассі стояв у храмі Астарти. Було вже за північ, але смолоскипи досі палахкотіли, а в залах юрмилися воїни, і їх було так багато, що Манатассі наказав розвалити внутрішні стіни храму, щоб полегшити доступ до входу в тунель.

Чорний зловісний кам’яний рот уже проковтнув безліч його людей, але двоє дияволів Опета досі билися й трималися там, попри всі його намагання вибити їх звідти. Навіть тепер вони витягували з тунелю мертвих і тяжко поранених. Один із поранених мав руку, надрубану вище від ліктя. Він жодного разу не застогнав, тримаючись за свій обрубок, але його очі були величезними й білими у світлі смолоскипів.

Манатассі знав, яка зброя завдала тієї рани, і його гнів та ненависть палахкотіли жарким полум’ям, воюючи із забобонним страхом, який опанував його.

Він досить довідався про богів Опета, поки був тут рабом, довідався по їхню могутню силу та нещадну жорстокість. Він боявся їх і знав, що перебуває тепер у фортеці тих жахливих богів, у їхньому святилищі.

Він пригадав тепер, що чув про це підземелля за храмом Астарти і знав, що його охороняє смертельне прокляття.

Безперечно, в цьому була причина, чому вони знайшли для себе священний притулок тут, у цій чорній ямі.

Його гнів охолонув, заморожений релігійним страхом. Він знав, що білі боги дивляться на нього. Він хотів якнайшвидше покінчити з цим, зруйнувати це місце й піти геть – проте двоє приречених, але впертих чоловіків не відпускали його.

– Вогню! – наказав він. – Викуріть їх із їхнього лігва, як диких собак.

Вони розіклали вогнище на вході до тунелю й накидали туди зеленого гілля, й густий смердючий дим наповнив храм і тунель. Вони завалили димучим гіллям вхід до тунелю, кахикаючи й задихаючись у диму, й тримали зброю напоготові, знаючи, що жоден чоловік не зможе там вижити. Цей дим, безперечно, викурить їх звідти, але минула година, а ніхто не вибіг назовні.

Вогнище перетворилося на купу розжарених головешок, і дим потроху розвіявся. Манатассі наказав загасити його водою з басейну, й вони знову втупили погляди в темний тунель, з якого досі вилітали струмені диму.

Підлога тунелю досі була встелена мерцями, але жодного знаку життя там не було.

Манатассі пригнітив свій релігійний страх і рвучко вихопив смолоскип із рук одного зі своїх підлеглих. Тримаючи його високо над головою, він переступив через гарячу землю й розжарені колоди й заглибився в тунель.

Він обережно пробирався між трупами й ступав підлогою, залитою кров’ю, яка прилипала до його босих ніг. Смолоскип відкидав жовте світло в кожну з кам’яних заглибин із їхніми заповненими полицями. Манатассі знав, що було у глиняних глечиках, бо часто допомагав Гаю переносити сувої.

Він намагався знайти його слід, але нічого не знаходив. Лише чорні трупи й заглибини, в яких людей не було.

Він дійшов до кінця тунелю й побачив вирізьблений образ. Манатассі впізнав його як символ сонця, і мужність його покинула перед цим очевидним доказом божественного впливу.

На підлозі його увагу привернуло щось блискуче у світлі смолоскипа.

Він придушив у собі спазматичний видих. То була сокира з грифами, покладена як жертва перед образом бога, а в тунелі не було нікого.

Вони пішли до богів. Вони уникнули його помсти й привели його до смертельної небезпеки, у пряме зіткнення з надприродними силами.

Манатассі поточився назад, аж поки образ бога розтанув у темряві, а він обернувся й кинувся навтікача з цього місця, вибігши в залу храму Астарти. Звідти він знову подивився на вхід до тунелю, схожий на роззявлену пащу.

– Знайдіть мулярів серед визволених рабів. Нехай вони замурують вхід до тунелю. Це зло. Замуруйте його.

Підлеглі побігли виконувати його наказ – а його гнів і ненависть повернулися до нього.

– Я зруйную це зло. Я накладу прокляття на це місце, на ці скелі. Прокляття, яке триватиме вічно. – Його голос піднявся до зойку. – Спаліть його. Спаліть тут усе. Зруйнуйте його. Це зло, від якого треба очистити землю й уми людей, очистити навіки.

Мулярі замурували вхід до гробниці царя. Вони працювали з тією майстерністю, якої навчили їх люди з Опета, й, коли вони закінчили свою роботу, вхід до тунелю зник.

Потім Манатассі зруйнував місто. Він повбивав усіх, хто в ньому жив, і повкидав їх у вогонь, який палахкотів у нижньому місті протягом багатьох днів. Потім подивився на мури й башти і вказав на них своєю залізною рукою. Його воїни розібрали їх блок за блоком. Вони розібрали мури й сонячні башти, й прегарний храм Астарти. Вони дійшли до самих фундаментів. Розібрали бруківку. Зруйнували кам’яні причали гавані. Працюючи як мільйон мурашок, вони зрівняли місто із землею, доки від нього не залишилося жодного сліду. Позносили всі масивні блоки кам’яного мурування до печери й повкидали їх у бездонний зелений басейн. Знесли все місто й подарували його богині, а басейн був такий глибокий – чи богиня така жадібна, – що воно поринуло на дно, не залишивши по собі ніякого сліду, й рівень зеленої води не піднявся бодай на палець.

Коли Манатассі покинув Опет й подався на схід, щоб завершити зруйнування імперії, він не залишив позад себе нічого, крім куп дрібного попелу, який вітер уже перетворював на звичайну білу пилюку і розносив її по всій ближній місцевості.

Манатассі протягнув свої полки, наче сіть, по всіх чотирьох царствах наказом руйнувати всі сліди від колишніх міст і шахт, і садів, створених людьми з Опета. Але його ненависть тепер палахкотіла низько, як лісова пожежа палахкотить, коли дерева уже згоріли. Ненависть зробила його порожнім, чорним і напівмертвим, а його величезне тіло перетворилося на шкаралупу, навіть задимлені жовті очі стали безвиразними й байдужими.

Він прийшов до Зімбао, великого, оточеного мурами міста в серединному царстві, де всі люди з Опета були мертві. Місто було, як і його власне тіло, ненаселеним, порожнім і покинутим.

Манатассі закутався у свою мантію зі шкур і ліг біля спостережного вогню, а на