Читати книгу - "Астальдо"

скажу я… Наші раси живуть поруч вже досить довго. Ми схожі одне на одного більше, ніж всі інші раси Ендоре… Те, що Ельда може закохатися в Аданет і навпаки, не викликає особливого подиву — куди більше здивування може викликати любов, скажімо, Адана до бородатої панни з роду Кгазад…

Жарт подіяв — Гурін розпружився і тихо хихикнув, очевидно уявивши собі подібну пару.

— Айканаро, князю Дортоніону, — продовжив Фіндекано, — сподобалася дівчина, Аданет… Його брат, князь Нарготронду, умовив його не зустрічатися з нею. Не тому, що ми гидуємо вами, дитя моє… Однак, мудрий князь Нарготронду оповів своєму брату, як тяжко буде діві старітися поруч з Безсмертним, як вона буде в тузі дивитися в люстерко, відшукуючи сиві волосинки, як, ставши старою бабцею, вона литиме сльози за своєю юністю, дивлячись в прекрасне лице свого meldo… «Краще, — мовив князь Нарготронду, — нехай діва поплаче, перетерпить душевний біль, а тоді знайде собі гідного Адана — адже люди, не кохають лише раз в житті, для них подібне є можливим. І ти відступися, брате, доки квітка кохання не відкрилася в твоїй душі.» І князь Айканаро послухав свого мудрого брата, і покинув свою Аданет… Однак, Аданет так і не вийшла заміж — вона пішла у навчання до відаючих, і стала відункою, з якою князь Нарготронду вів бесіди про сенс життя Аданів, так і не зрозумівши того сенсу. А князь Айканаро з жахом зрозумів, що його тягне саме до цієї діви, що лише з нею він міг би поєднатися і тілом і духом, та зупинити час не у нашій владі. Його панна перетворилась на зморшкувату стару з душею юнки, однак, оповідали ті нечисленні Ельдар, котрим пощастило врятуватись з палаючого Ард-Галену, що до останньої битви Айканаро рушив, крикнувши замість гасла ім’я своєї Аданет… І нині князь Нарготронду, оплакуючи брата, говорить, що він надаремне втрутився, розділивши закоханих, що щастя, навіть коли воно є менш тривалим, ніж життя метелика, все таки залишається щастям…

— Я чув про це, — сказав Гурін стиха, — пані Емельдир оповідала… Вона знала ту Аданет — панна була сестрою князя Брегора, батька її чоловіка. Її звали Андрет… Андрет Боромиріон. Вона загинула в палаючому граді, відмовившись від втечі, бо серцем відчула погибель свого Ельфа. «Нас поєднає вогонь» — сказала вона.

— Тому, — мовив Фіндекано, — я не ставитиму перепон ні тобі, ні своїй доньці, якщо між вами виникне певне почуття. Нині такі часи, що Ельда може померти раніше за свою кохану зі смертних.

- І навпаки, — прошепотів Гурін.

- І навпаки, дитя моє… А тепер відкрий мені серце… Ти кохаєш Ерніс?

Гурін опустив голову. А коли підвів її, то на його очах блищали сльози.

— Я… Я не знаю…

— Тобто як? — спитав Фіндекано заскочено.

— Мій володарю, — палко заговорив Гурін, — аran nin… Я не знаю, що зі мною коїться… Ваша донька… Я обожнюю її, обожнюю так, як обожнюю зоряне небо над головою, Ітиль в глибинах неба, чисті води, ясні зорі, квітучу вишню навесні… Ерніс є для мене Ардою, вельможний, є тим, за що не страшно вмерти, є стягом, бойовим гаслом, сяючим клинком… Однак, вельможний… Я не можу уявити собі Ерніс господинею мого замку… Ви — Ельда, аran nin, ваші nissi рівні вам, а то і вищі за вас — настільки ви шануєте своїх жон і дів. Мені соромно зізнатися в цьому, але Адани поважають лише діву, неприступну діву, вони намагаються здобути її, немов ворожу твердиню, але, коли вони її здобудуть — вона їм належить… Так у нас говорять про поєднання тілами — взяти жінку… Жінка належить… Ставши жоною, Аданет з предмету обожнення перетворюється на річ. Вона мусить терпіти наше лихе ставлення, мусить запобігати перед нами, коли самій зле на серці, мусить мовчки ковтати образи — адже вона належить своєму чоловікові, він її взяв, як ворожу твердиню… Так поводяться з жонами найкращі з нас, а що вже говорити про найгірших. Якщо ж чоловік поводиться інакше, про нього говорять, що він під чобітком у своєї жони і насміхаються над ним. Над вами, Ельдар, Люди теж сміються, аran nin, глумляться над тим, що ви можете століттями домагатись своєї панни, творячи для неї красу пісень… Найгірші з нас говорять, що достатньо вкласти Еллет на ложе, і вона побіжить за Аданом і без всяких пісень та гри на арфі. Що ви, Ельдар, ніби можете поєднуватись тілами лише раз в століття, і ваші жони тільки і очікують, коли їм запропонують… Вибачте, що я повторюю лихі слова нерозумних істот, але життя між Аданами не для Ерніс. Це все одно, що зірвати зірку з неба і кинути її в болото.

Фіндекано ошелешено дивився на юнака. Він ніколи не думав, що у Аданів може бути подібний спосіб мислення в стосунку до жінок. Від подібного на відстані несло орчатником — тією порчею Морінготто, про яку говорив колись Руссандол.

— О, я розгнівив вас, — сказав Гурін сумно, — вибачте…

— Ні, дитя моє, - мовив Фіндекано лагідно, — ти чемний і гідний Адан, бо ти розумієш, що твої одноплеменці чинять зле, зневажаючи жон і розповсюджуючи про союзників плітки, які не відповідають дійсності. Однак, може ти кохаєш панну Морвен, і не хочеш мовити про це прямо?

— Морвен, — зітхнув Гурін, — я не знаю… Вона і гарна, і добра, і розумна… Ви може мене не зрозумієте, аran nin, але до Морвен мене тягне тілом, а до панни Ерніс — душею… Я роздвоююсь між ними двома. Мені нудно з Морвен, опісля Ерніс, опісля наших вечірніх бесід, коли ми майже не говорили словами, розчиняючись у Всесвіті. І в той же час, я не уявляю себе і Ерніс… На одному ложі… Вона занадто… Занадто недосяжна… Занадто світла… Занадто чиста… Вона дитя, але мудре дитя, чий вік вимірюється століттями. В той час, як з Морвен… Я… Я кохаю їх обох, але по-ріжному. Вибачте, вельможний…

— Напевне, — мовив Фіндекано, зітхнувши, — ріжниця між нашими расами і менша, і більша, ніж я думав довгий час. Мені буде над чим поміркувати. Щодо ж тебе, сину, — то знай, Ерніс за нашим відліком часу дійсно ще дитина. Не скривдь її, якщо ти дійсно поважаєш нас обох — доньку і батька. Я не боронитиму вам зустрічатись, однак ти мусиш розібратися в своїх почуттях і обрати… Або зірку в небі, або господиню замку…

— Ви розсудили справедливо — і я вам вдячний, — вимовив Гурін, — я думав, що ви відправите мене до